Меланчині вечорниці

 

     31 грудня  (раніше 13 січня) за народною традицією святкується Щедрий Вечір. Це залишок стародавнього дохристиянського звичаю. За християнським календарем — це день преподобної Мелани. У народній традиції ці обидва свята об'єдналися і тепер святкуємо Щедрий вечір, або свято Меланки.

Зранку починали готувати обрядову кутю — щедру. На відміну від багатої, її можна було заправляти скороминою (салом або вишкварками). Як і на Святвечір, кутю також ставили на покуть, куди було покладене кубельце з сіна. Власне, у нього й ставили горщик із кутею, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цього сіна готували купелі для немовлят.

Поруч ставили солом'яного «дідуха». Виготовляли його з першого або останнього зажинкового снопа. Пучки соломи ув'язували в пишний вінок, знизу солому розділяли на три купки — ніжки. Кожний прикрашав «дідуха» по-своєму: хто обплітав кольоровими стрічками, хто уквітчував засушеними квітами тощо. Такий «дідух» був своєрідним талісманом, оберегом усього роду — дух дідів. У кожній родині поіменно знали й шанували всіх пращурів аж до сьомого коліна. Вважалося, що душі предків допомагають родині у господарській діяльності, оберігають від пожеж, зберігають у родині лад та спокій. Тому в давнину кілька разів на рік улаштовували сімейну вечерю, на яку запрошували душі померлих родичів. Від Різдва «дідух» стояв на покуті протягом тижня. Опівночі, напередодні Василя, його виносили з хати. У цей час душі предків начебто залишають родину і прямують до свого останнього пристановища. Одну частину «дідуха» спалювали, сповіщаючи цим про народження нового року. З іншої - робили перевесла, якими обв'язували садові дерева, щоб наступного літа рясно вродили.

 Крім куті, господині пекли млинці із салом, пироги, готували вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.

З вечора до півночі щедрувальники обходили оселі: спочатку дітлашня, потім молодь. Парубки в цей час водили «Меланку», тобто перевдягненого в жіноче вбрання жартівника. «Меланка» сама не ходила, у неї був свій супровід: «орач» із чепігами від плуга, «сівач» із сівнею через плечі, «дід» із гарапником, «ведмідь», «коза», «журавель», «циган» з «циганкою», «чорт». Ватага ходила по селу із жартами й сміхом. «Циганка» чіплялася до перехожих із ворожінням, «циган» коні міняв, «ведмідь» танцював, «коза» грала на скрипці, «журавель» — найвищий парубок — бив у бубон. Дозвіл щедрувати парубки запитували піснею під вікном:

Ой, господар-господарочку,

пусти в хату Меланочку. Меланочка чисто ходить,

нічого в хаті не пошкодить. Як пошкодить, так помиє,

їсти зварить та й накриє. Добрий вечір!

 Водили «Меланку» й дівчата. Вибирали найкращу дівчину й одягали «нареченою» — вінок, стрічки, багато намиста. Друга дівчина вбиралася за молодого, що звався Василем. Усі дівчата були дружками. Дівчата з «Василем та Меланкою» до хати не заходили — щедрували під вікном. Господарі віддячували щедрувальникам, іноді давали гроші — «Меланці на вінок». Опівночі, за народним повір'ям, «Меланка» мала одружитися з «Василем». Цьому святому церква відвела перший день нового року. Тож шлюб Меланки і Василя символізував перший його крок, упевнений і веселий.

Хоч дівчата й самі з «Меланкою» ходили, і парубочу «Меланку» частували вечерею, утім, знаходили час поворожити. Зазвичай вони збиралися в хаті самотньої жінки. Приготування до ворож-вечора починалися заздалегідь...

    От про це все і говорили під час народознавчої години "Меланчині вечорниці", яка відбулася на засіданні клубу за інтересами "Суір'я". Пригадували тут і різноманітні різдвяні та новорічні звичаї, ворожіння. Признавалися, що хтось також собі долю наворожив. Пісні народні українські співали, колядували та щедрували - щасливу долю Україні закликали і перемоги бажали.