Землею зіньківською натхненний

 

З маленькими читайликами проведено літературну годину "Землею зіньківською натхненний", де зокрема знайомилися з цікавими фактами із життя та творчості відомого поета-земляка Миколи Костянтиновича Зерова. 

Цікаві факти з життя талановитого поета, перекладача, літературознавця розкажуть про його дитинство, захоплення, особисте життя, про трагедії.

Микола  Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя. Микола був найстаршим. Крім нього відомими стали і його брати: Дмитро, видатний ботанік, академік Академії Наук, Костянтин, гідробіолог, і Михайло, поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест.  

Читати він навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе – «бібліофагом», пожирачем книг.

Навчався в одному класі з Остапом Вишнею в Зіньківській школі, яка в даний час має назву "Зіньківський опорний ліцей імені М.К. Зерова".

Зеров був надзвичайно розумним, мав гарну пам’ять. Друзі жартома називали його “Енциклопедією”.

Коли йому було 30 років він обвінчався із Софією Лободою — однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Вони зустрічалися 8 років і обвінчалися в Києві на бульварі Шевченка, в Борисоглібській церкві, що була тоді тюремною. У них був єдиний син Констянтин, який помер у 9 років від скарлатини.

Під час голоду 1920-их він переїхав до Баришівки, де за лекції платили “продуктовою натурою”

У 33 роки Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (сьогодні це Київський університет ім. Шевченка)

Зеров був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, з лекцій навіть проводжали аплодисментами. Талановитий педагог, Микола Костьович користувався популярністю у студенток. Про його магнетичний вплив ходили легенди.

У побуті Зеров був непрактичним, нібито не міг навіть забити цвяха. Майже всю роботу дружина виконувала сама.

У 1930 роках радянська влада починає переслідувати українську інтелігенцію. Зеров був звільнений з роботи та ще й переживав особисту трагедію (відбувся розрив з дружиною, а єдиний син помер)

У той час він не друкувався. Але все ж влада знайла привід для його арешту. У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували на станції Пушкіне. 20 травня відправили до Києва для слідства. Фантазери з НКВД звинуватили Зерова у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: “До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу”. За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді.

Під час обшуку в нього вилучили книжки “Політика” з дарчим написом розстріляного у “справі 28” “терориста” Григорія Косинки та роман “фашиста” Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”. Це і були докази тероризму з боку Зерова.

Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися й бодай якось зберегати звички позатюремного життя. Він навіть працював над перекладом “Енеїди” Вергілія, але цей переклад не зберігся.

У 1935 році його засудили до 10 років заслання, але в 1937 вирок був змінений – Зерова 3 листопада розстріляли.

Батько Зерова щотижня писав Сталіну: “Де мій син Микола?”. Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го. Дружині після війни відповіли, що помер 1942 року. Ні вона, ні батько не дізналися справжньої дати смерті.

 Лише у 1958 році поета реабілітували. Відбулося це завдяки його учню та товаришу Максиму Рильському.

Коли його запитували, як правильно наголошується прізвище – Зéров чи Зерóв, – відповідав: “Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей”, але  цінував скромність і талант.

Про свої поезії сам Зеров казав дуже скромно: талановитим себе не вважав і писав, щоб збагатити українську мову, тобто розвинути її до високого щабля, якого вона була варта. Микола Зеров любив українську мову і допомагав їй розвинутися.

З тематичної полиці "Микола Костянтинович Зеров" в бібліотеці відвідувачі зможуть дізнатися ще більше інформації про відомого земляка. 

Чорнобиль в серці України, а біль його по всій землі...

Чорнобиль – невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Весною воно потопало у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни, їхали звідусіль, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Збирали  гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього  куточка українського полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

                                                                                      

                                                  У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983 рік уже працювало чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п’ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудувалось:відкрилися школи, дитячі садочки, лікарні і магазини… Це було місто – сад. Які широкі вулиці. А яких тільки квітів не було у скверах і парках. Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка.

  Ніщо не віщувало біди. Квітень звершував свою вахту у природі і мав передати її травню.

26 квітня – дата, яка стала для всіх наступних поколінь українців «чорною» - це День Чорнобильської трагедії. Радіаційна смерть випустила своє жало з «мирного атома».

  Про цю трагедію, яка сталася на ЧАЕС 38 років тому, говорили під час історичного репортажу "Чорнобиль в серці України, а біль його по всій землі", який проведено бібліотекою з учнями 2-4 класів, щоб розширити знання дітей про Чорнобильську трагедію, звернути  їхню увагу на небезпеку радіації для усього живого; познайомити із земляками - учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС; виховувати у дітей дисциплінованість, людяність та доброту. Пам'ять загиблих героїв Чорнобиля вшанували хвилиною мовчання.

    Чорнобиль…Нині це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Не можна про це не казати

Мовляв, це було вже давно

Перед очима батько і мати,

І Україна, і Дніпро

Не можна ні про що мовчати

Горить тривогою чоло.

  В бібліотеці представлена виставка-пам'ять "Чорнобиль в серці України, а біль його по всій землі", де  кожен може ознайомитися з інформаційними матеріалами по даній темі. 

В долонях Всесвіту - Земля

 

До Всесвітнього Дня Матері-Землі, який ми святкуємо щорічно 22 квітня, в бібліотеці проведено конкурс малюнків "В долонях Всесвіту - Земля" між учнями 2-4 класів.

Юні читайлики із задоволенням малювали своє бачення заданої теми і фарбами, і олівцями.

Було визначено переможців, яких нагороджено почесними грамотами:

І місце - Попович Діана (2 клас)

   ІІ місце  - Мурмило Софія (4 клас)

                               Мильченко Злата (2 клас)

ІІІ місце - Курбаков Даня (2 клас)

                       Сафроненко Олеся (2 клас)

              Бедюх Аліна (4 клас)

                           Шевченко Христина (4 клас)

Інші учасники:  отримали "Подяки"  за активну участь у конкурсі.

Екологія повсякденності - запорука якісного життя

                                          

20 квітня відзначаємо ДЕНЬ ДОВКІЛЛЯ

Бажання знати якомога більше про природу та довкілля було завжди притаманне людині ще з перших кроків розвитку. Все живе на планеті Земля пройшло величезний шлях розвитку.

  Сьогодні ми говоримо про надзвичайно складний час для довкілля в Україні. 

Тому кожен із нас повинен прикласти максимум зусиль для покращення екологічної ситуації в нашому спільному домі. Про це в матеріалах інформаційно-книжкової виставки "Екологія повсякденності - запорука якісного життя".

                                     

Хаб цифрової освіти в бібліотеці

 

 Понад 3 тисячі бібліотек продовжують навчати українців цирової грамотності. Бібліотекарі-координатори Хабів організовують навчання із цифрової грамотності для мешканців громад. Користувачі бібліотеки вчаться користуватися комп'ютером та інтернетом за допомогою курсів - освітніх серіалів на платформі Дія. Освіта. Зокрема, переглядається онлайн-серіал "Базові цифрові навички для людей елегантного віку".

 Цифрова грамотність - один із головних напрямків, за якими Програма розвитку ООН (UNDP) в Україні співпрацює з Міністерством цифрової трансформації у межах "Проєкту підтримки Дія" за фінансування Швеції та Української бібліотечної асоціації.

  В 2024 році Лютенськобудищанська бібліотека продовжує діяльність Хабу цифрової освіти. Користувачі бібліотеки переглянули освітні онлайн-серіали: "Обережно! Кібершахраї!", "Як захиститися від фейків і дезінформації", "Базові цифрові навички для людей елегантного віку", "Адвокація відкритих даних", "Психологічна та юридична допомога під час воєнного стану", "Автостопом по цифрових правах". Після перегляду серіалів всі перевірили свої знання, відповідаючи на тестові запитання задані після кожної серії та пройшовши фінальне тестування. Кожен отримав іменний сертифікат про успішне проходження відповідного онлайн-курсу в додатку "Дія.Освіта". 

  Тож  запрошую  жителів Л.Будищанської громади відвідати бібліотеку - хаб цифрової освіти, щоб навчитися цифрової грамотності. Адже сьогодні це для нас надзвичайно важливо та необхідно. Давайте разом будемо сучасними!

Мандруємо чарівними стежками казкового лісу

 

     

 В останні дні березня в Україні проходить Всеукраїнський тиждень дитячого читання. В цьому році програма весняних читань має назву "Книжкове ППО"  (Потужне Переможне Озброєння)

       Адже КНИГА може бути зброєю! Та ще й якою потужною! 

 КНИГА може бути захистом! Від самотності та тривожності.

 КНИГА надихає! На гарні вчинки, добрі справи. 

 КНИГА виховує! Людяність, повагу, милосердя, мужність і відданість, любов до ближнього, а ще - до рідного краю, Батьківщини, рідного слова. Але,  насамперед хороша книга вчить бути ЛЮДИНОЮ.

   Той, хто читає книги, обов'язково стане гідною людиною! Розумною, сердечною, освіченою.

    Саме тому сьогодні в бібліотеці зібралися поціновувачі книги - юні читачі, які із задоволенням говорять про улюбленні з раннього дитинства казкові та літературні історії.

   Бібліотека запросила їх  взяти участь у літературному турне "Чарівними стежками казкового лісу".  Під час заходу учасники ознайомилися з виставкою літератури "Книжкове перехрестя", де представлені книги  різноманітної тематики. Говорили про твори українських та зарубіжних письменників,  зміст яких змушує думати, логічно мислити, розуміти чому добро завжди перемагає зло. Діти поринули у світ фантастичних, нереальних історій. Знайомилися із пригодами героїв  чарівних розповідей.

 

  І звичайно не обійшлося без гри та вікторини. Всі учасники літературного турне взяли участь в: літературній вікторині "Зачаклувати всіх" (за казковою повістю В. Рутківського "Гості на мітлі"), Шанс-вікторині "Кролики чи котики", літературній відео-вікторині "10 казкових запитань", літературній відео-вікторині  "Казкові сюрпризи", грі "Казкові перехрестя", Медіа-вікторині за епічною поемою О. Резніченка "Іллейко, з Бога Турейко".

   Так подорож  чарівним лісом  стала цікавою, веселою та пізнавальною пригодою для юних користувачів бібліотеки.

#тижденьпоезії2024 Вечір-зустріч "Віддай своїй землі, де народився, і серця жар, і силу рук"

   

 В рамках українського тижня поезії в бібліотеці разом з сільським будинком культури проведено  вечір-зустріч з нашою землячкою Ярославою Шкіряк для ш.к.ч. та учасників клубу за інтересами "Сузір'я". Ця молода жінка прекрасна господиня, дбайлива мама, активна волонтерка, а ще... вона пише чудові вірші. Природа та батьки обдарували Ярославу неоціненним багатством - багатогранним талантом. і вона дійсно віддає своїй землі, своєму дому, де народилась, і серця жар, і силу рук.

   Дійсно, ця молода українка талановита буквально у всьому - в роботі, творчості, дружбі, любові. В цій українській берегині вдало поєдналися і врода, і вдача. Вона безмежно закохана в свій рідний край, в свою Полтавщину, в свою Зіньківщину, з повагою  ставиться до своїх рідних, близьких , а також до зовсім незнайомих достойних людей.

    Події сучасності надзвичайно болісно торкаються душі молодої поетеси. Тож  Ярослава Владиславівна  намагається зафіксувати в своїх віршах кожну подію, яка варта уваги кожного з нас сьогодні, щоб про неї знали і майбутні покоління.

   Свої твори авторка присвячує своїм землякам, друзям, родині, безсмертним подвигам наших захисників, рідному краю. Її слова, вилиті в поезію, чарують серце і бентежать душу. В них сум, любов, ніжність, невблаганна правда життя. 

   

 

На цю, таку жадану зустріч в бібліотеці зібралися поціновувачі таланту Ярослави. Адже завдяки сучасним технологіям ми маємо змогу знайомитися з її поезією в соціальних мережах. Але набагато приємніше, коли авторка сама читає свої твори. Тож захід видався надзвичайно теплим та емоційним. Кожен зміг запитати і поділитися своїми враженнями від почутого та подій сьогодення, пов'язаних із своїми родинами.

 Всі учасники заходу щиро вдячні Ярославі Шкіряк за приємні, хоча і щемливі хвилини спілкування. Побажавши їй нових творчих звершень, висловили надію на нову зустріч.

Співоча душа поета (літературно-музична година)

    

 Багатогранна творчість Тараса Григоровича Шевченка пішла трьома шляхами: Шевченко-художник, Шевченко-поет, Шевченко-співак. Він не уявляв свого життя без пісні. Ще в юному віці співав, ховаючись від дяка Петра Богорського, порушуючи суворі заборони, співав у покоях Павла Енгельгарда, коли арештувалиі відправили на заслання. 

   Серед пісень, на яких виховувався малий Тарас, були ті, котрі співали на його малій батьківщині. Коли траплялася нагода почути гарну пісню або зустріти кобзаря, який виконував думи, малий Тарас від душі радів. З трепетом у душі  Тарас сприймав кобзарські думи "Олексій Попович", "Івась Коновченко", "Сестра і брат", "Бідна вдова та три сини"... Мабуть від такої палкої любові до до кобзарського мистецтва Тарас Шевченко назвав свою збірку поезій "Кобзар". Він знав силу без ліку народних пісень різноманітної тематики і веселих, і сумних. Часто співав на весіллі, переспівуючи дружок та бояринів. Він вважав, що народна пісня - це голос народу. 

    Народна пісня в творчій свідомості Т. Г. Шевченка пов'язувалася з народним характером, побутом, родинними стосунками, пам'ятними подіями в історії, з болями та надіями Укрїни. Він був впевнений, шо:

                    Наша дума, наша пісня

                    Не вмре, не загине...

                    От де, люде, наша слава,

                     Слава України!

   Про такі та інші цікаві факти з життя нашого Кобзаря говорили ми під час літературно-музичної години "Співоча душа поета", який проведено з учнями 5-6 класу Лютенськобудищанської гімназії. Захід вмістив у собі відео-вікторину "Що ви знаєте про Т. Г. Шевченка?". Розповіді перепліталися із відео-роликами на пісні, слова яких написав сам поет: "Тече вода з-під явора", "Зоре моя вечірняя", "Зацвіла в долині червона калина", "Думи мої" та інші. Учасники заходу намагалися підспівувати виконавцям. 

    Не менш цікавий захід проведено і з учнми 2-4 класів. Маленькі читайлики були запрошені позмагатися у літературному конкурсі читців віршів Тараса Григоровича Шевченка "Садок вишневий коло хати". Під час заходу діти переглянули відео-презентацію "Життєвий шлях Шевченка"; слухали та співали пісні на слова Тараса Григоровича: "Садок вишневий коло хати", "Тече вода з-під явора", "Зацвіла в долині червона калина"; читали його вірші. За  участь у конкурсі діти із задоволенням отримали дипломи "Маленький кобзарик".

       

   

 

Вождь Червоношкірих з Диканського району

 

Вождь червоношкірих з Диканського району

«Пронизуючий Вогонь»

Іван Іванович Даценко народився у Чернечому Яру, був льотчиком. У 1943 отримав звання героя Радянського Союзу. А у квітні 1944 його збили при виконанні бойового завдання. За офіційною біографією, після цього він вважається зниклим без вісти.

Але є ще й не офіційна. Ці відомості про Даценка знайшов його однополчанин Олександр Щербаков. Виявляєтся, Даценко не загинув у 1944, а потрапив до німецького полону. Потім тікав з нього і потрапляв до полону знову. Встиг повоювати у партизанському загоні у Польщі, а зрештою опинився у Канаді.

Є й інша версія з тим самим фіналом. І вона навіть здається реальнішою. Даценко дійсно потрапив до німецького полону, втік звідти і повернувся до своєї частини. А там його заарештував «Смерш», Івана Івановича визнали зрадником і відправили до Сибіру. Він втік і звідти і через Аляску дістався до Канади.

І ось тут починається найцікавіше. У 1967 році у Канаді проходила Всесвітня виставка «Експо-67». Була там і радянська делегація. В тому числі — артист Махмуд Есамбієв. На його прохання радянським гостям провели екскурсію до резервації, де жило плем’я індіанців з союзу могавків. Вождь «Пронизуючий Вогонь» розмовляв з одноплемінниками їхньою мовою, а от з делегацією, на здивування усіх, російською та українською. Дружина вождя ще й подавала на стіл галушки та горілку. На чиєсь питання про себе, «Пронизуючий Вогонь» відповів, що він — Іван Іванович Даценко з-під Полтави.

Потім Есамбаєв багато розповідав про цей випадок, давав інтерв’ю, але в кінці кінців зрікся своїх слів. Але історію Доценка підтверджує і Володимир Семенов. він був радником посольства СРСР у Канаді і чув про «вождя з-під Полтави» від посла Івана Шпедька. Той теж спілкувався з Даценком і дуже дивувався його новій «посаді»: «Я був збентежений: це ж треба хохлу затесатися до племені індіанців, та ще й стати вождем!». Було і кілька передач «Чекай на мене», присвячених Даценку. Фото «вождя червоношкірих» і молодого льотчика порівнювали у Московському інституті судово-медичної експертизи. Там дійшли висновку, що це одна і та сама людина. А от вийти на нащадків вождя майже нереально, бо резервацій індіанців у Канаді не існує ще з 1990-х. Правда ця історія чи легенда — ніхто точно не знає. Але без легенд Полтавщина і не була б Полтавщиною.

Чуттєва душа Марка Вороного (літературна сторінка)

   18 березня відзначаємо 120-річчя від дня народження українського поета  Марка Миколайовича Вороного (1904-1937).

«Ім’я її» Марко Вороний

З дитинства ще, серед німої ночі
Холодна і прозора тінь стоїть…
Шестикольонним сном – ім’ям дівочим
Ввійшла вона в душі моєї міт.

І от тепер я розповісти хочу
Про ймення, кинуте в безумний світ…
Осяйний пил із ночі снігової
Звучав смичком, – і зазвучало двоє.

Відчуй: і в старовинних є річах
Біль схований – серцям одкриті шуми.
В кутах порожніх скринь є волохатий жах,
Свій голос подає нам кажда річ у сумі

І пестить кождий дотик у руках
Сухого дерева живучий струмінь.
То в душу нам пливе з провалів скринь
Обличчя милого неясна тінь.

Ти, серце, рухи рук і голос
І тюль її убрання бережеш…
Душа задумалась і розкололась.
Під шум, під пахощі сосни живеш,

Під вітер ніжний, як дівочий волос,
Її з поміщицької ночі ждеш
В шестикольоннім сні, з іменням Бога.
Хрест од свічі чорніє над порогом.

Ой, випав сніг… Церков далекі бані
Гудуть і тануть у холодній млі.
Загублений у сніжнім океані
Маєток панський мовби від землі

За ялинкову синь пливе в тумані,
За обрії і за церков шпилі.
Так, я провів дитинство там у ньому,
В краю великому і сніговому.

Згасає день високий і холодний
В крутих і диких берегах зорі,
В таловині студеній, Великодній,
Підтятий дзвонами… і димарі

У небо стелять марева. Сьогодні
Ти, свіченько, всю ніч мені гори —
"Та", в білій шубці, в опустілім домі
Хитнеться тінню і хитнеться пломінь.

Блиск інея… (ти – блиск сокири, ти
Сей рік у мойому життю відмітив).
Як голова відтята, без мети
Котився рік, – і очі піводкриті

Стулились… Я почув слова: – "Лети!
І буде світ тоді нелюдським світом…"
Схилилась ніч і снила крізь вікно.
Мов се було в чужім життю давно

            

Марко́ Микола́йович Ворони́й 18 березня 1904, Чернігів — 3 листопада 1937, ур.Сандармох, Карелія) — український поет, перекладач, дитячий поет доби розстріляного відродження. Син Миколи Вороного.

Жертва сталінського терору.

Народився в сім'ї відомого українського поета Миколи Вороного й Віри Вербицької-Антіох, доньки поета Миколи Вербицького. Навчався в Чернігівській гімназії.

1918 року записався добровольцем в армію Денікіна, однак його не взяли, оскільки був неповнолітнім. Якийсь час жив у Катеринограді. 1920 року повернувся в Україну, працював вантажником. 

  (Марко Вороний з батьком 1920-ті роки.)

 Після повернення батька з Польщі разом із ним жив у Харкові, потім у Києві. Навчався на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З 1928 року працював на кіностудії, перекладав титри фільмів з російської мови на українську. Восени 1933 року перебрався до Москви, працював у журналі «Наши достижения», подорожував по всьому Союзу.

1934 року, коли заарештували Миколу Вороного, Марко повернувся в Україну, разом із батьком вимагав в інстанціях переглянути справу. У цей час безробітний. 19 березня 1935 року, в день його народження, Марка Вороного заарештували. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року засудив Марка Миколайовича Вороного до 8 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у місті Кем, потім на Соловках. Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року поета засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 23 січня 1958 року вироки стосовно Марка Вороного скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Творчий доробок: Видав 5 книжок для дітей (усі — 1930) та збірку віршів «Форвард» (1932). Перекладав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайме), французької (Рене Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, зокрема знаменитого «Альбатроса»), італійської (Джованні Бокаччо), єврейської (Давид Гофштейн) мови.

 

Вшанування пам'яті:

В Києві є вулиця Родини Вороних.  

 

#Флешмоб_Ми_читаємо_Тараса (до 210-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка)

Протягом всього історичного шляху, від того дня, коли зазвучало Шевченкове слово, народ славить свого Кобзаря. Він вклоняється своєму геніальному співцеві, чия доля, чиє щоденне невтомно-робоче життя, невпокореність і недоступливе всетерпіння, як дві краплі води схожі з долею самого народу і його самоутвердження на криваво-тернових стежках.

 Велике щастя і велика відповідальність - належати до народу, який дарує світові таких синів, як Тарас Шевченко.

І якби сталося неприпустиме - виродилася й зникла українська нація, її безсмертна, одна з найрозвиненіших мов світу. її неповторна культура... то людство, певне, завмерло б у глибокій тривожній задумі. звертаючись до себе: "Який же великий народ спородив цього генія, цього планетарного громадянина!. І чому зник, той народ? Які сили працювали над його знищенням і нівелюванням?!" Але такий народ ані виродитися, ані зникнути не може. Це не під силу якому б то не було злу. Народ український, як і інші народи Землі, береже в своєму єстві могутній, незнищЕнний імунітет духовного самозахисту і в найкритичніші моменти історії з його коріння проростають такі велети, як Тарас Шевченко.

9 березня виповнюється 210 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, генія українського народу, пророка, Кобзаря, видатного українського поета та художника.

   Щоб відзначити цю величну дату в бібліотеці  організовано книжкову виставку "Поезія Кобзаря - вічна книга українців" та проведено флешмоб "Ми читаємо Тараса".

  

    У бібліотечному флешмобі взяли участь учні 8 і 9 класу Лютенськобудищанської школи та маленька вихованка дитячого садочку. Юні читачі і сьогодні із захопленням читають пророче шевченкове слово...