Його душа світилася зорею (до 90-річчя від дня народження Василя Симоненка)

 

На початку січня відзначаємо дев'яносторіччя від дня народження відомого українського поета Василя Симоненка - одного із найяскравіших представників шістдесятництва.   Саме цій ювілейній даті присвячено літературний портрет «Його душа світилася зорею». 

   

 Василь Симоненко – справжній патріот Вітчизни і залишився у пам'яті вдячних  українців вірним сином своєї землі. Як спрагла земля вбирає в себе цілющу вологу дощу, так народ взяв у свою національну свідомість його чисту, правдиву поезію. Неординарною і пристрасною, вогневою і ліричною ввійшла поезія Василя Симоненка в нашу літературу. За словами Івана Дзюби, «він став Поетом не тоді, коли написав свої перші вірші, а тоді, коли на повен голос заговорив про найбільші болі свого народу». Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності.
         Народився Василь Андрійович Симоненко восьмого січня дев'яносто років тому в давньому козацькому селі Біївці, що на Полтавщині. На землі, що живила поетичну уяву хлопця. У рідному селі мама Ганна Федорівна й дід Федір навчили його любити людей і дорогі серцю простори.
Перша друкована поетична проба майбутнього поета, присвячена жінці-матері, з’явилася в районній газеті «Червона Лубенщина», коли він був ще семикласником, інші поезії друкувалися у журналі «Радянська жінка».
   Все, що оточувало, що хвилювало з дитинства, все виливалося у поезії. На вразливу душу поета лягли тягарем війна, голод, холод, материні сльози, непосильна тяжка праця.  
    Літературний талант і організаторські здібності Василя Симоненка створили університетську літературну студію «Січ», яку він і очолював, навчаючись у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики. Закінчивши його , Симоненко приїжджає у Черкаси, що стали колискою його таланту. У Черкасах добре знали цього худорлявого, вдумливого, спостережливого, серйозного юнака. З-поміж інших його вирізняв проникливий, задумливий і добрий погляд. А ще чаруюча Василева посмішка. Він ніби спішив подарувати людям частину свого серця.         

       Незабаром для Василя Симоненка настав час більш зрілого творчого злету. У країні відбувається переоцінка пріоритетів. Тоді народилися рядки:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніщо не перекреслить мій народ.
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

    У цей час Симоненко працював у редакції «Молодь Черкащини»,  гартував газетярське і поетичне ремесло. Працюючи на журналістській ниві, Василь Симоненко часто виїжджав у відрядження. Побував і на Тальнівщині. Зокрема був у Тальному, селах Здобутку, Зеленькові. Поїздка в ці краї дала поштовх до написання віршів «Піч», «Баба Онися», «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, зі своєю старою хатою», новели «Вино з троянд» та оповідання «Кукурікали півні на рушниках»..
       Це був період творчого піднесення.  Виходить його поетична збірка «Тиша і грім». Симоненка прийнято у Спілку письменників України. Він ретельно добирав вірші до другої збірки – «Земне тяжіння», якої за життя поет так і не побачив. Побачили світ також:  збірка прозових творів «Вино з троянд» та «Вірші». Василь Симоненко автор і гумористичних творів, численних нарисів, фейлетонів, рецензій.

У 1962 році у Смілі, на залізничній станції, Симоненка тяжко побили міліціонери.  З того часу він почав вести відвертий щоденник – фізичні муки і душевні страждання отруювали останні місяці його життя. Лікарі поставили страшний діагноз: рак нирок.

   Василь любив людей. До останнього спілкувався з товаришами і у віршах висловлював надію на життя:

    Люди – прекрасні!

    Земля, мов казка.

    Кращого сонця ніде нема.

    Загруз я по серце у землю в’язко,

    Вона мене цупко трима.

    І хочеться бути дужим,

    І хочеться так любить,

    Щоб навіть каміння байдуже

    Захотіло ожити і жить…

У день двадцятиріччя Симоненко написав тривожного, пророчого вірша, вже тоді відчувши невблаганне наближення смерті:

 Не докорю нікому і ніколи, 

Хіба на себе інколи позлюсь,

 Що в двадцять літ в моєму серці втома,

 Що в тридцять смерті в очі подивлюсь. 

На жаль, життєвий шлях Симоненка виявився ще коротшим. 
Відчуваючи наближення смерті, письменник написав лист-заповіт до Спілки письменників України з проханням подбати про долю його сім’ї. Незабаром  поетове серце зупинилося.

   Поховали Василя Симоненка у Черкасах. На гранітному пам'ятникові викарбовано рядки із славетної пісні митця «Виростеш ти, сину...»: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.  

    У Черкасах працює літературно-меморіальний музей, встановлена меморіальна дошка, одну з вулиць названо ім’ям митця, встановлено монумент. У його рідних Біївцях, в хаті, де народився поет, створено музей Василя Симоненка.

   На вірші Василя Симоненка створено десятки пісень. Їх виконують і кобзарі, і панки, і поп-виконавці, і метал-групи. Їх співає молодь під гітару. Окремі вірші поета, віршовані казки "Цар Плаксій та Лоскотон", "Казка про Дурила", "Подорож у країну Навпаки" введені в програму вивчення української літератури в школі.
 Напередодні відзначення двадцятиріччя Незалежності України, меморіальну дошку Василеві Симоненку було встановлено і в Тальному, на якій поруч з портретом напис: «На цьому місці стояв будинок редакції районної газети, в якому журналіст, поет, лауреат Шевченківської премії Василь Симоненко написав свої відомі твори «Піч», «Баба Онися» восени. Вдячні тальнівчани».

     Для нас Василь Симоненко назавжди залишиться молодим талановитим поетом, вірним сином України. Всіх, хто знайомий з творчістю цього автора, вражає манера Симоненка, його відкритість і проникливість у поезіях, які, мов заглядають у саму душу. Нікого не залишать байдужими його слова: «Великі дороги в світ широкий завжди починаються від материнської пісні, співаної над колискою».

    А сучасники Василя Симоненка, колишні молодіжники, всі давно вже посивілі, свято зберігають невеличку синю книжечку «Тиша і грім» з милими Василевими присвятами, написаними його назавжди молодою рукою. Ще і ще раз, разом з нами, вслухаються вони в тривожне його звертання:

   Ти знаєш, що ти людина?

   Ти знаєш про це, чи ні?

   Усмішка твоя – єдина,

   Мука твоя – єдина,

   Очі твої – одні.

   Більше тебе не буде

   Завтра на цій землі.

   Інші ходитимуть люди –

   Добрі, ласкаві і злі…

«… Ходять. Добрі, ласкаві і злі. І як то було б добре, коли б всі почули голос Поета. Його болісне заклинання – будьте людьми на землі».