Лесь Курбас і український театр

      25 січня відзначаємо 135 років від дня народження  Леся Курбаса (Олександра-Зенон Степановича) (1887-1937), українського режисера, актора, драматурга, публіциста, перекладача.

  В 2007 році у видавництві "Либідь" вийшла книга Неллі Корнієнко "Лесь Курбас", яку хочу презентувати для вас, шановні користувачі, напередодні славного ювілеєю великого митця. 

      Ця книга про видатного українського режисера світового рівня. Театр Леся Курбаса - це висока культура ХХ століття, які не вичерпалися й у столітті  ХХІ. Це книга - дослідження, це - ще один конкретний крок до Леся Курбаса. Адже, як пише Неллі Корнієнко  у вступній статті "Слово від автора" : "... Ми живемо у царстві одвічних питань, їх задають нам не лише живі, а й ті, хто давно пішов від нас. Вони живі доти, доки ми не стаємо глухими до їхніх тривог. Тому кожна трагедійна доля рано чи пізно знаходить свій канал, яким транслює до нас, нинішніх, ці запитання й тривоги. Кожен з тих, хто пішов туди, шукає когось із нас, хто міг би ці відповіді дати. Я далека від містики, але так воно було і є, і в цьому - безперервність діалогу культур та етик, у різних його формах.

    Культура - головний камертон життя.

    Книга - одна з форм такого діалогу".

   В цій книзі читач не знайде повної реконструкції творчого життя Майстра, лише відтворення моделей   його творчості. Цитатою до книги є слова "Якщо є Лесь Курбас - є український театр. Є Україна".

      Геній є геній і не буває генія першого чи другого гатунку.  Творчість Леся Курбаса, його театр  забороняли в часи репресій, в 1960-ті і до кінця 80-тих окремі дослідники реконструювали та аналізували феномен Леся Курбаса. Неллі Корнієнко  в 1971 році захистила дисертацію - монографічне дослідження "Режисерське мистецтво Леся Курбаса", за її поданням відомості про Майстра внесли до енциклопедії, зусиллями шанувальників було видано кілька книжок мемуарів, праць самого Курбаса, "Український театр" надрукував деякі документи доби ГУЛАГу, подав цікаві спогади сучасників та роздуми молодих про роль Курбаса. 2001 року надруковано підсумкову книгу "Лесь Курбас. Філософія театру".

     В книзі "Лесь Курбас" ми дізнаємося і про студентські роки Леся, і про те, що Курбас заплатив життям за право театру бути театром, і про те, що його "Гайдамаки" зробили справжню революцію в українському театрі, і, власне , від "курбасівської" постановки "Гайдамаків" слід писати історію народу в українському мистецтві..., ", і ще про безліч речей. пов'язаних з життям і діяльністю цієї обдарованої особистості.

    Саме Лесь Курбас намагався переломити національну романтичну традицію "приживленням" паростків європейської культури. Головним мірилом в його театрі  була Людина і її віковічний пошук духовності.  Естетика Курбаса явила зразок "фантастичного реалізму" : високого й профанного, серйозного і балаганного, щоб говорити про складність світу та  питання Буття.

       Книга надзвичайна, пізнавальна, цікава і самобутня.  Для всіх, хто цікавиться життям та діяльністю неординарних особистостей, які присвятили себе служінню Мельпомені.

  

       

Рідною мовою дорожи, стати кращою ти їй допоможи

      Україна...Рідний край... Рідна мова... Скільки почуттів з'єдналося в цих словах, скільки ніжності, любові та ласки. Що може бути для людини дорожчим за рідну мову? Адже мова народу - не просто звуки. Мова - це душа народу, це його серце.

    Кожного року 21 лютого  ми відзначаємо  Міжнародний день рідної мови. До цього свята  в Лютенськобудищанській бібліотеці проведено мовознавчий турнір "Рідною мовою дорожи стати кращою ти їй допоможи" з учнями 1-4 класів.

    На бібліотечному заході говорили про значення мови в житті людини, про те, чим цивілізована людина відрізняється від дикуна, як виявляється культурний рівень людини. Діти із захопленням слухали легенду про грецького  байкаря Езопа та цікавинки про мови світу, пригадали який це орфографічний словник, а який тлумачний, дізнавалися які книги про українську рідну мову є в бібліотеці саме для них. Учасники утворили дві команди знавців рідної мови "Мовознавці" і "Розумники" та змагалися в різноманітних мовних конкурсах, в яких перемогла дружба. На закінчення ознайомилися  з 10-ма правилами мовного етикету і пообіцяли бути завжди ввічливими, доброзичливими, намагатися говорити правильною літературною мовою.

      Маю надію, що маленькі читайлики залишили в своєму серці хоча б одну краплину любові до рідної мови.

     

    

 

Афганістан - тінь історії

   З того часу, як останній радянський солдат покинув Афганістан, минуло 33 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна війна - лише історія життя держави, якої вже немає на карті. Однак для тих, хто пройшов це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов. Про свій біль та як "війна в Афганістані дала відчути ціну життя, дружби, єдності, навчила цінувати відданість і братерство..."  розповідає і наш  земляк  афганець Василь Васильович Трихліб в своєму інтерв'ю Олександрі Іваненко, про що вона повідомила нас  в інформаційному бюлетені "Зіньківська громада" в своїй статті "Герої живуть серед нас". Напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав житель  Зінькова (народився і виріс в селі Лютенські Будища) отримав відзнаку Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) "За звитягу", з чим ми його щиро вітаємо.

    В бібліотеці в ці дні діє виставка-реквієм "Афганістан - тінь історії", яка вшановує пам'ять загиблих у цій чужій війні жителів Зіньківщини Івана Канівця і Олександра Губаря та всіх тих, хто не повернувся додому живим.

  

Вивчаємо історію рідного краю (історична мандрівка)

     Як виявляється, історію свого рідного краю можна вивчати кожного дня, але й тоді всього знати неможливо. Нещодавно відбулася моя зустріч з Владиславом Олександровичем Камінським, жителем міста Зіньків, 1998 року народження. Дуже полюбляє Владислав історію своєї малої батьківщини. Він розповів, що одного разу, зовсім випадково, в Інтернеті знайшов статтю "Могила шістьох" надруковану в газеті "Незборима нація", де розміщено спогад нашого земляка, письменника  із Австралії Дмитра Нитченка про події, що відбувалися на хуторі Ниценків, розташованому (колись давно) поблизу с. Довжок  ( що за 4км від Лютенських Будищ), свідком яких він був у  1920 році. Адже народився і виріс Дмитро Нитченко саме тут. Завдяки опису місцевості,  де поховано цих козаків, могилу знайшов активіст із Лютеньки Микола Мищенко. Відразу після цього відбулося перепоховання останків в урочищі Макітерка що в Безвіднянському лісництві. Там встановлено козацький хрест з прізвищами цих шістьох героїв, які воювали в загоні отамана Леонтія Христового, що діяв під час Української революції 1917-1921 рр. на території Гадяцького, Миргородського та Зіньківського повітів. Один з них був родом із хутора Ниценків, а решта п'ять - з Лютенських Будищ.

      Відвідавши це місце, Владислав Камінський, рід якого має своє коріння в с. Лютенські Будища, дізнається, що одним із шістьох загиблих тут під час Української революції, а саме 4 грудня 1920 року, є його далекий прадід Олександр Назаренко. Про це він повідомив автора наступної статті в газеті "Незборима нація" "Повстанцям слава", де знову розповідається про ті трагічні  події, та що знайшлися нащадки Олександра Назаренки, а ще, як вшановують загиблих героїв в наш час.

     Пропоную  ці дві, дуже цікаві і пізнавальні статті всім, хто небайдужий до сторінок історії. Вивчаємо історію рідного краю з бібліотекою.

Могила шістьох 27 червня 2018 р. в м. Гадячі та в с. Лютенці урочисто відзначили 120-річчя з дня народження Леонтія Христового. На фасаді будівлі Гадяцького аграрного училища в присутності містян та 1-го заступника голови Гадяцької державної районної адміністрації Сергія Бондаренка встановлено меморіальну дошку славетному отаману. З цієї нагоди і публікуємо спогад Дмитра Нитченка про геройську смерть козаків Леонтія Христового. Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати. – Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович. Я придивляюсь до колись знайомої місцевості. – Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту. І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники її тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі. А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських  загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків. Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу. До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко. Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів. Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських  Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа  повідомила в Лютенські  Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула: – Тікайте! Військо йде! Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших. – За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним. Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші. Відступати нікуди. І повстанці вирішили битись до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювались, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датись ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу. Нещодавно на клопотання передових людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народньої крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь.           Д. НІЦЕНКО [Дмитро НИТЧЕНКО] Дж.: Голос (Берлін). – 1942. –  43 (93). – 13 грудня. – С. 3. Повстанцям слава!

2019 року в День пам’яті загиблих захисників України (30 серпня) в Безвіднянському лісництві (с. Лютенька) небайдужі лютенчани встановили козацький хрест на могилі шістьох повстанців із загону отамана Леонтія Христового, який діяв у роки Української революції на території Гадяцького, Миргородського та Зіньківського повітів. Шестеро повстанців загинули 4 грудня 1920 р. в бою з більшовицькими карателями на хуторі біля с. Довжика Зіньківського району. Поховали їх на місці бою у спільній могилі. Могилу торік знайшов активіст із Лютеньки Микола Мищенко за описами письменника-емігранта Дмитра Нитченка, який родом із Зіньківщини. У тому ж році останки перепоховали в урочищі Макітерка, що в Безвіднянському лісництві. І ось цього року знайшлися нащадки одного з полеглих героїв – Олександра Назаренка! Олександр Назаренко був одним із п’ятьох дітей заможних селян Домахи і Степана Назаренків із Лютенських Будищ. Родина Домащенків, як їх звали по-вуличному, мала 20 десятин землі та чимале господарство – волів, коней, овець, курей, гусей... Родина володіла возами, боронами, тримала кінну сівалку і парову машину для обмолоту зерна. На обійсті – комора, дві клуні, сараї для худоби. Жила родина в добротній рубленій хаті. У 1919 р. більшовики почали будувати систему радгоспів як частину воєнного комунізму. У селян примусово відбирали землю і реманент. Чимало людей противилося таким діям. Саме селяни стали рушійною силою Української революції 1917 – 1920-х років. Олександр Назаренко також не міг миритися з тим, що зароблене власними пучками майно прибрали собі до рук нероби. І молодий чоловік вступив у загін Леонтія Христового. На жаль, життя його і його побратимів обірвалося біля с. Довжика – вони загинули в нерівному бою із червоними. Наприкінці 1941 року, через тридцять років після загибелі повстанців, на їхній могилі з’явився хрест. Нещасливою була й доля рідних Олександра Назаренка. Більшовики вигнали їх із хати. Назаренки спали під тином і в кущах, бо родичі боялися пускати їх до себе. Не витримавши випробувань, під тином померла Домаха – мати Олександра. А його дружина Марфа ходила по чужих хатах і просилася пожити. Не всі пускали до себе в хату дружину і дітей повстанця. Свою хату Марфа побудувала аж у 1960 р. – до того кочувала від однієї до іншої. Але й через сорок років після загибелі чоловіка їй не було спокою – двічі ту хату палили. Одного палія – Макара Калініченка – навіть судили. Незважаючи на важкі випробування, Марфа прожила довге життя. Померла в той же день, коли загинув її чоловік, – 4 грудня (1968 року). Олександр і Марфа мали трьох дітей – Романа, Оксану і Марію. Саме Роман встановив на могилі шістьох повстанців дерев’яний хрест. Але доглядати йому за батьковою могилою не судилося. Роман під час Другої світової війни загинув у Чехії. Рід Олександра Назаренка продовжили 13 онуків. Тривалий час ні про могилу шістьох повстанців, ані про те, хто в ній спочиває, ніхто не знав. Тепер же здійснено перепоховання, впорядковано могилу, знаємо імена полеглих, хлопців вшановано. Тепер маємо і світлину Олександра Назаренка. Віримо, що повернемо імена та світлі лики й інших героїв, які віддали своє життя за Україну. Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ

 

 

Освячення хреста на могилі козаків отамана Христового

Віктор Міщанин

     29 серпня, в День пам’яті загиблих захисників України, в Безвіднянському лісі, неподалік урочища «Макітерка», що за 3 кілометри від славнозвісної Лютеньки, мені довелося побувати на пам’ятних урочистостях, що відбувалися з нагоди встановлення та освячення козацького хреста на могилі загиблих наприкінці 1920 року шістьох повстанців, що воювали з більшовиками під командуванням отамана Леонтія Христового.

    Перед присутніми, серед яких були й учні місцевої школи, виступали, зокрема, сільський голова Олександр Захлистенко, заступник голови Полтавської обласної ради, учасник новітньої російсько-української війни, член ВО «Свобода» Анатолій Ханко, історик, краєзнавець, автор роману «Дзвони над Лютенькою» Іван Чайка, відомий дослідник повстанського руху на Полтавщині, кандидат історичних наук Віктор Ревегук. Заупокійний молебень та освячення хреста здійснив настоятель Успенської церкви отець Василь Лило.

    Саме урочище «Макітерка» стало колискою повстання, тут у травні 1920 року почав формуватися загін отамана Христового. Тож не дивно, що в 2012 році саме тут, над дорогою, неподалік від урочища було встановлено пам’ятний знак, на якому є напис: «Вічна пам’ять повсталим селянам отамана Леонтія Христового 1920-1921». Минулого року поряд з’явилася могила, в якій були перепоховані останки шістьох повстанців, які загинули в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами на початку грудня 1920 року неподалік Василевого хутора. На постаменті хреста напис: «Тут поховані повстанці, що загинули в бою з більшовиками 04.12.1920 року. Василь Роменський, Іван Мильченко, Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Олександр Назаренко, Степан Патенко, Тимофій Мильченко».

    Віднайти могилу повстанців та встановити їхні імена вдалося завдячуючи публікації нашого земляка, письменника-емігранта Дмитра Нитченка «Могила шістьох», що з’явилася в газеті «Голос» (Берлін) 13.12.1942 року. В ній розповідається про геройську смерть козаків Леонтія Христового.

   «Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати.

– Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович.

Я придивляюсь до колись знайомої місцевості.

 – Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту.

     І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.

     Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу.

 

 

 

 До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко.

   Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.

Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа повідомила в Лютенські Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула:

– Тікайте! Військо йде!

Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.

– За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним.

Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.

Відступати нікуди. І повстанці вирішили битися до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювалися, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датися ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.

Нещодавно на клопотання людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народної крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь».

Тож, очевидно, за часів німецької окупації могила українських повстанців була впорядкована й на ній поставили пам’ятник, але з поверненням більшовицької влади все було знищено.

Отаман Леонтій Христовий загинув у бою 15 липня 1921 року. Упродовж семи десятиліть свого панування комуністична окупаційна влада через свою пропагандистську машину намагалася зобразити Христового і його повстанців бандитами. Але вони воювали за незалежність Української Народної Республіки. Ще в 1920-х – 1930-х роках місцеві кобзарі виконували «Думу про Христового». А про бандитів, як відомо, дум не складають…