Цього року ми відзначаємо 90-річницю її дня народження. Тож я запрошую Вас до літературної світлиці, де поговоримо про життя та творчість Ліни Костенко, помандруємо в поетичний світ письменниці, спробуємо зрозуміти яскраво самобутній талант видатного майстра слова, лауреата Державної премії імені Т.Г. Шевченка, в творчості якої трансформувалися кращі традиції українського фольклору і класичної літератури.
А розпочиналося все так...
Коли Ліні було 6 років, родина переїхала до Києва, де вона закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко.
У 1946 році опубліковано перш вірші Ліни. Дівчина вступила до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Москву в літературний інститут ім. Горького, який закінчила в 1956 році з відзнакою , а вже наступного року вийшла перша збірка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована в 1958 році, згодом - збірка "Мандрівки серця" у 1961 р. 1962 р. - збірка "Зоряний інтеграл"зазнала цензури і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 року й навіть саме ім'я авторки зникло зі сторінок перідики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані "Маруся Чурай" і вірші, що склали книжки "На берегах вічної ріки" і "Неповторність".
В 1969 році Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку, до якої ввійшло все найкраще створене на той час поетесою.
В 1979 р. вийшов роман у віршах "Маруся Чурай", а в 1980 р. - збірка "Неповторність". Саме за ці видання поетеса отримала Державну премію України імені Тараса Григоровича Шевченка.
За книжку "Інструктації", видану італійською мовою, Ліні Костенко присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.
В 1998 році у м. Торонто Світовий Когрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою - медаллю святого Володимира.
У 1999 році був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою вийшла лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 року в Києво-Могилянській академії. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературної премії імені Олени Теліги.
В своїй творчості поетеса осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства. Вона хоче донести читачеві, що в школі життя сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем. Але все ж перемагає не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, затишку, людяності, бажання достукатися до розуму, пробудити людську гіднісь.
"Коли в людини є народ, тоді вона уже людина" - ці слова Ліни Костенко стали крилатими.
Уже в першій своїй поетичні збірці ("Проміння землі", 1957 р) поетеса напророкувала собі нелегку долю. Один із віршів ("Перші кроки") завершила гіркувато-лукаво:
Для того, щоб добре ходити,
Потрібно десять раз упасти.
І в тому ж ключі - ще раз:
Щастя треба - на всяк випадок,
Сили треба - на цілий вік.
("Не оплакуй ні надій, ні згадок...")
"Треба" - це слово не випадково повторилося в неї кілька разів. За ним - відчуття обов'язку й призначення. Хоча на початку шляху власна життєва місія лише вгадувалася, але доля швидко
підтвердила, що Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 60-80-х років "цитаделлю духу". Безкомпромісність - ось пароль її поезії.
В її творах чується бунт проти стандартизації, примітивізації людини. Неповторність - ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбного слова Ліни Костенко.
Враження дитинства, отроцтва і юності поетеси відбилися в багатьох її віршах. У збірці "Сад нетанучих скульптур" є розділ "Невидимі причали", до якого увійшли вірші сповнені світлого смутку, казкових образів, примхливої і яскравої гри фантазії.
У кількох віршах озвалися й спомини молодих літ:
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
Перелягли нам стежку до воріт.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білім кімоно.
І це було так просто і природно,
Що у Довженка світиться вікно.
("Підмосковний етюд")
Ці слова написані в той час, коли покоління окупаційних воєнних літ, ровесники поетеси входили в життя, вхопивши "ковток свободи" після задухи і терору сталінщини.
Повернувшись на Україну після навчання Ліна Костенко пересвідчилася, що тут все сміливіше розправляє плечі молоде покоління - "шістдесятники": Дмитро Павличко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч.
Кохання в ліриці Ліни Костенко - це симфонія почуттів. Свято.Полон, Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила, це безмежна ніжність, викликана співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній. А ніжність - супутниця любові. Для її пробудження потрібен, кажучи мовою психологів, об'єкт кохання, а значить - захоплення, обожнювання, замилування.
Люблю до оніміння,
До стогону, до сліз. ("Недумано, негадано")
В цьому сенсі лірику поетеси порівнюють з вічно молодими сонетами Данте, Петрарки, Шекспіра.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
а там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове, я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
("Моя любове, я перед тобою")
Працюючи над історичним романом у віршах "Маруся Чурай", Ліна Костенко використала скупі історичні - а по суті напівлегендарні - відомості про Марусю Чурай. Через Полтаву у цьому творі поетеса показала всю Україну. У Ліни Костенко історія Марусі Чурай зберігає максимум тих рис, деталей, фактів, про які нині відомо. Цей твір представляє в ураїнській літературі рідкісний жанр. Народна пам'ять приписує легендарній полтавці відомі пісні: Віють вітри, віють буйні", "Ой не ходи, Грицю ..." "Шумить-гуде дібровонька", "Грицю, Грицю, до роботи". З піснями Марусі Чурай рушали в походи козаки. Їх співав і співає український народ.
"Сила чарівна" поетичної уяви Ліни Костенко витворила цілком оригінальну художню версію сюжету з нещасливим коханням і образу піснетворки Марусі загалом. Дев'ять розділів роману - це надзвичайно яскрава картина, на якій є багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою, і колоритні типи з різних "поверхів" українського життя ХVІІ століття, і кохання дівчини-козачки, яке відкривається багатьма душевними гранями.
Велике кохання і велика зрада, трагічна смерть милого і суд громади. Сповідь Марусі - це й історія її трудного кохання, і таємниця Грицевої смерті (" Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.") У внутрішньому монолозі, спогадах героїні роману з'являється і його, Бобренкова, сповідь. Світиться в ній душа, яка сама себе занапастила. А ще в романі ми спостерігаємо нерівню душ Марусі і Гриця: "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі." У цих словах не докір чи осуд. В них - зітхання, туга.
Отже, небо і земля. Поезія і проза. Максималізм і прагматизм. Душевний порив і практичний розрахунок.
І якщо Галя Вишняківна цілком належить буденщині, яка не передбачає духовних зусиль, то Гриць дійсно - між "небом" і "землею". І зрештою "земне" тяжіння бере гору. Перед нами постає людина, яка не відбулася. Адже було дано йому людську неординарність, але характеру не вистачило, висоти злякався. Він піддається спокусі більш простого й зрозумілого (ніж з Марусею), заможнього життя. Все це призводить до трагедії.
Поважне місце в доробку Ліни Костенко займають вірші, які в "Вибраному" складають великий розділ "Душа тисячоліть шукає себе в слові". Більшісь їх об'єднує мотив іронії історії, парадоксального зв'язку часів.
У навіяному спогадами про дитинство вірші "Колись давно, в сумних біженських мандрах..." є цікава (і характерна) метафора: "Хатки в солом'яних скафандрах...". Але в тому і полягає один із парадоксів динамічного ХХ століття, що в пам'яті однієї людини є і хата під стріхою, і космічний корабель. В одній деталі відбився колорит доби.
У вірші "Кольрові миші" йдеться про дівчинку, яку судять у Вишгороді за дивний "гріх":з багряних кленових листочків , "вона робила ... кольорові миші", як повідомляє сусід-скаржник. Від тієї забавки немає спокою, каже сусід: "чаклунка" Анна збила з пуття його дітей, які забули про свої цяцьки, адже тепер "вночі їм сняться миші кольорові. Тобто тут зіткнулись неповторність і стандарт. По суті Анну судять за те, що вона є незрозумілою для оточуючих.
Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.
Кінцівка з домішкою казкової фантастики. Неповторність кепкує над сірістю.
Найбільше гармонії у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою: "Слайди", "Гроза проходила десь поруч", "Ліс", "Біднесенький мій ліс...". Відчуття гармонії - від абсолютного взаєморозуміння й взаємодовіри природи і розкритої навстіж душі ліричної героїні.
Ліна Костенко - одна із тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань. І зараз, в ці нелегкі часи для України, поетеса не покидає своєї літературної діяльності. Хоча часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні"...
В бібліотеці є книги Ліни Костенко і є літературознавчі видання про її творчість, а також періодичні видання, які вміщують статті про цю дивовожну жінку. На основі цієї літератури складено цю розповідь для Вас, шановні користувачі бібліотеки. Запрошую вас ознайомитися з творчістю Ліни Костенко в бібліотеці більш повніше після скасуваання карантинних заходів в Україні. Повірте, вона цього заслуговує.
Немає коментарів:
Дописати коментар