Мандруємо чарівними стежками казкового лісу

 

     

 В останні дні березня в Україні проходить Всеукраїнський тиждень дитячого читання. В цьому році програма весняних читань має назву "Книжкове ППО"  (Потужне Переможне Озброєння)

       Адже КНИГА може бути зброєю! Та ще й якою потужною! 

 КНИГА може бути захистом! Від самотності та тривожності.

 КНИГА надихає! На гарні вчинки, добрі справи. 

 КНИГА виховує! Людяність, повагу, милосердя, мужність і відданість, любов до ближнього, а ще - до рідного краю, Батьківщини, рідного слова. Але,  насамперед хороша книга вчить бути ЛЮДИНОЮ.

   Той, хто читає книги, обов'язково стане гідною людиною! Розумною, сердечною, освіченою.

    Саме тому сьогодні в бібліотеці зібралися поціновувачі книги - юні читачі, які із задоволенням говорять про улюбленні з раннього дитинства казкові та літературні історії.

   Бібліотека запросила їх  взяти участь у літературному турне "Чарівними стежками казкового лісу".  Під час заходу учасники ознайомилися з виставкою літератури "Книжкове перехрестя", де представлені книги  різноманітної тематики. Говорили про твори українських та зарубіжних письменників,  зміст яких змушує думати, логічно мислити, розуміти чому добро завжди перемагає зло. Діти поринули у світ фантастичних, нереальних історій. Знайомилися із пригодами героїв  чарівних розповідей.

 

  І звичайно не обійшлося без гри та вікторини. Всі учасники літературного турне взяли участь в: літературній вікторині "Зачаклувати всіх" (за казковою повістю В. Рутківського "Гості на мітлі"), Шанс-вікторині "Кролики чи котики", літературній відео-вікторині "10 казкових запитань", літературній відео-вікторині  "Казкові сюрпризи", грі "Казкові перехрестя", Медіа-вікторині за епічною поемою О. Резніченка "Іллейко, з Бога Турейко".

   Так подорож  чарівним лісом  стала цікавою, веселою та пізнавальною пригодою для юних користувачів бібліотеки.

#тижденьпоезії2024 Вечір-зустріч "Віддай своїй землі, де народився, і серця жар, і силу рук"

   

 В рамках українського тижня поезії в бібліотеці разом з сільським будинком культури проведено  вечір-зустріч з нашою землячкою Ярославою Шкіряк для ш.к.ч. та учасників клубу за інтересами "Сузір'я". Ця молода жінка прекрасна господиня, дбайлива мама, активна волонтерка, а ще... вона пише чудові вірші. Природа та батьки обдарували Ярославу неоціненним багатством - багатогранним талантом. і вона дійсно віддає своїй землі, своєму дому, де народилась, і серця жар, і силу рук.

   Дійсно, ця молода українка талановита буквально у всьому - в роботі, творчості, дружбі, любові. В цій українській берегині вдало поєдналися і врода, і вдача. Вона безмежно закохана в свій рідний край, в свою Полтавщину, в свою Зіньківщину, з повагою  ставиться до своїх рідних, близьких , а також до зовсім незнайомих достойних людей.

    Події сучасності надзвичайно болісно торкаються душі молодої поетеси. Тож  Ярослава Владиславівна  намагається зафіксувати в своїх віршах кожну подію, яка варта уваги кожного з нас сьогодні, щоб про неї знали і майбутні покоління.

   Свої твори авторка присвячує своїм землякам, друзям, родині, безсмертним подвигам наших захисників, рідному краю. Її слова, вилиті в поезію, чарують серце і бентежать душу. В них сум, любов, ніжність, невблаганна правда життя. 

   

 

На цю, таку жадану зустріч в бібліотеці зібралися поціновувачі таланту Ярослави. Адже завдяки сучасним технологіям ми маємо змогу знайомитися з її поезією в соціальних мережах. Але набагато приємніше, коли авторка сама читає свої твори. Тож захід видався надзвичайно теплим та емоційним. Кожен зміг запитати і поділитися своїми враженнями від почутого та подій сьогодення, пов'язаних із своїми родинами.

 Всі учасники заходу щиро вдячні Ярославі Шкіряк за приємні, хоча і щемливі хвилини спілкування. Побажавши їй нових творчих звершень, висловили надію на нову зустріч.

Співоча душа поета (літературно-музична година)

    

 Багатогранна творчість Тараса Григоровича Шевченка пішла трьома шляхами: Шевченко-художник, Шевченко-поет, Шевченко-співак. Він не уявляв свого життя без пісні. Ще в юному віці співав, ховаючись від дяка Петра Богорського, порушуючи суворі заборони, співав у покоях Павла Енгельгарда, коли арештувалиі відправили на заслання. 

   Серед пісень, на яких виховувався малий Тарас, були ті, котрі співали на його малій батьківщині. Коли траплялася нагода почути гарну пісню або зустріти кобзаря, який виконував думи, малий Тарас від душі радів. З трепетом у душі  Тарас сприймав кобзарські думи "Олексій Попович", "Івась Коновченко", "Сестра і брат", "Бідна вдова та три сини"... Мабуть від такої палкої любові до до кобзарського мистецтва Тарас Шевченко назвав свою збірку поезій "Кобзар". Він знав силу без ліку народних пісень різноманітної тематики і веселих, і сумних. Часто співав на весіллі, переспівуючи дружок та бояринів. Він вважав, що народна пісня - це голос народу. 

    Народна пісня в творчій свідомості Т. Г. Шевченка пов'язувалася з народним характером, побутом, родинними стосунками, пам'ятними подіями в історії, з болями та надіями Укрїни. Він був впевнений, шо:

                    Наша дума, наша пісня

                    Не вмре, не загине...

                    От де, люде, наша слава,

                     Слава України!

   Про такі та інші цікаві факти з життя нашого Кобзаря говорили ми під час літературно-музичної години "Співоча душа поета", який проведено з учнями 5-6 класу Лютенськобудищанської гімназії. Захід вмістив у собі відео-вікторину "Що ви знаєте про Т. Г. Шевченка?". Розповіді перепліталися із відео-роликами на пісні, слова яких написав сам поет: "Тече вода з-під явора", "Зоре моя вечірняя", "Зацвіла в долині червона калина", "Думи мої" та інші. Учасники заходу намагалися підспівувати виконавцям. 

    Не менш цікавий захід проведено і з учнми 2-4 класів. Маленькі читайлики були запрошені позмагатися у літературному конкурсі читців віршів Тараса Григоровича Шевченка "Садок вишневий коло хати". Під час заходу діти переглянули відео-презентацію "Життєвий шлях Шевченка"; слухали та співали пісні на слова Тараса Григоровича: "Садок вишневий коло хати", "Тече вода з-під явора", "Зацвіла в долині червона калина"; читали його вірші. За  участь у конкурсі діти із задоволенням отримали дипломи "Маленький кобзарик".

       

   

 

Вождь Червоношкірих з Диканського району

 

Вождь червоношкірих з Диканського району

«Пронизуючий Вогонь»

Іван Іванович Даценко народився у Чернечому Яру, був льотчиком. У 1943 отримав звання героя Радянського Союзу. А у квітні 1944 його збили при виконанні бойового завдання. За офіційною біографією, після цього він вважається зниклим без вісти.

Але є ще й не офіційна. Ці відомості про Даценка знайшов його однополчанин Олександр Щербаков. Виявляєтся, Даценко не загинув у 1944, а потрапив до німецького полону. Потім тікав з нього і потрапляв до полону знову. Встиг повоювати у партизанському загоні у Польщі, а зрештою опинився у Канаді.

Є й інша версія з тим самим фіналом. І вона навіть здається реальнішою. Даценко дійсно потрапив до німецького полону, втік звідти і повернувся до своєї частини. А там його заарештував «Смерш», Івана Івановича визнали зрадником і відправили до Сибіру. Він втік і звідти і через Аляску дістався до Канади.

І ось тут починається найцікавіше. У 1967 році у Канаді проходила Всесвітня виставка «Експо-67». Була там і радянська делегація. В тому числі — артист Махмуд Есамбієв. На його прохання радянським гостям провели екскурсію до резервації, де жило плем’я індіанців з союзу могавків. Вождь «Пронизуючий Вогонь» розмовляв з одноплемінниками їхньою мовою, а от з делегацією, на здивування усіх, російською та українською. Дружина вождя ще й подавала на стіл галушки та горілку. На чиєсь питання про себе, «Пронизуючий Вогонь» відповів, що він — Іван Іванович Даценко з-під Полтави.

Потім Есамбаєв багато розповідав про цей випадок, давав інтерв’ю, але в кінці кінців зрікся своїх слів. Але історію Доценка підтверджує і Володимир Семенов. він був радником посольства СРСР у Канаді і чув про «вождя з-під Полтави» від посла Івана Шпедька. Той теж спілкувався з Даценком і дуже дивувався його новій «посаді»: «Я був збентежений: це ж треба хохлу затесатися до племені індіанців, та ще й стати вождем!». Було і кілька передач «Чекай на мене», присвячених Даценку. Фото «вождя червоношкірих» і молодого льотчика порівнювали у Московському інституті судово-медичної експертизи. Там дійшли висновку, що це одна і та сама людина. А от вийти на нащадків вождя майже нереально, бо резервацій індіанців у Канаді не існує ще з 1990-х. Правда ця історія чи легенда — ніхто точно не знає. Але без легенд Полтавщина і не була б Полтавщиною.

Чуттєва душа Марка Вороного (літературна сторінка)

   18 березня відзначаємо 120-річчя від дня народження українського поета  Марка Миколайовича Вороного (1904-1937).

«Ім’я її» Марко Вороний

З дитинства ще, серед німої ночі
Холодна і прозора тінь стоїть…
Шестикольонним сном – ім’ям дівочим
Ввійшла вона в душі моєї міт.

І от тепер я розповісти хочу
Про ймення, кинуте в безумний світ…
Осяйний пил із ночі снігової
Звучав смичком, – і зазвучало двоє.

Відчуй: і в старовинних є річах
Біль схований – серцям одкриті шуми.
В кутах порожніх скринь є волохатий жах,
Свій голос подає нам кажда річ у сумі

І пестить кождий дотик у руках
Сухого дерева живучий струмінь.
То в душу нам пливе з провалів скринь
Обличчя милого неясна тінь.

Ти, серце, рухи рук і голос
І тюль її убрання бережеш…
Душа задумалась і розкололась.
Під шум, під пахощі сосни живеш,

Під вітер ніжний, як дівочий волос,
Її з поміщицької ночі ждеш
В шестикольоннім сні, з іменням Бога.
Хрест од свічі чорніє над порогом.

Ой, випав сніг… Церков далекі бані
Гудуть і тануть у холодній млі.
Загублений у сніжнім океані
Маєток панський мовби від землі

За ялинкову синь пливе в тумані,
За обрії і за церков шпилі.
Так, я провів дитинство там у ньому,
В краю великому і сніговому.

Згасає день високий і холодний
В крутих і диких берегах зорі,
В таловині студеній, Великодній,
Підтятий дзвонами… і димарі

У небо стелять марева. Сьогодні
Ти, свіченько, всю ніч мені гори —
"Та", в білій шубці, в опустілім домі
Хитнеться тінню і хитнеться пломінь.

Блиск інея… (ти – блиск сокири, ти
Сей рік у мойому життю відмітив).
Як голова відтята, без мети
Котився рік, – і очі піводкриті

Стулились… Я почув слова: – "Лети!
І буде світ тоді нелюдським світом…"
Схилилась ніч і снила крізь вікно.
Мов се було в чужім життю давно

            

Марко́ Микола́йович Ворони́й 18 березня 1904, Чернігів — 3 листопада 1937, ур.Сандармох, Карелія) — український поет, перекладач, дитячий поет доби розстріляного відродження. Син Миколи Вороного.

Жертва сталінського терору.

Народився в сім'ї відомого українського поета Миколи Вороного й Віри Вербицької-Антіох, доньки поета Миколи Вербицького. Навчався в Чернігівській гімназії.

1918 року записався добровольцем в армію Денікіна, однак його не взяли, оскільки був неповнолітнім. Якийсь час жив у Катеринограді. 1920 року повернувся в Україну, працював вантажником. 

  (Марко Вороний з батьком 1920-ті роки.)

 Після повернення батька з Польщі разом із ним жив у Харкові, потім у Києві. Навчався на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З 1928 року працював на кіностудії, перекладав титри фільмів з російської мови на українську. Восени 1933 року перебрався до Москви, працював у журналі «Наши достижения», подорожував по всьому Союзу.

1934 року, коли заарештували Миколу Вороного, Марко повернувся в Україну, разом із батьком вимагав в інстанціях переглянути справу. У цей час безробітний. 19 березня 1935 року, в день його народження, Марка Вороного заарештували. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року засудив Марка Миколайовича Вороного до 8 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у місті Кем, потім на Соловках. Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року поета засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 23 січня 1958 року вироки стосовно Марка Вороного скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Творчий доробок: Видав 5 книжок для дітей (усі — 1930) та збірку віршів «Форвард» (1932). Перекладав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайме), французької (Рене Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, зокрема знаменитого «Альбатроса»), італійської (Джованні Бокаччо), єврейської (Давид Гофштейн) мови.

 

Вшанування пам'яті:

В Києві є вулиця Родини Вороних.  

 

#Флешмоб_Ми_читаємо_Тараса (до 210-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка)

Протягом всього історичного шляху, від того дня, коли зазвучало Шевченкове слово, народ славить свого Кобзаря. Він вклоняється своєму геніальному співцеві, чия доля, чиє щоденне невтомно-робоче життя, невпокореність і недоступливе всетерпіння, як дві краплі води схожі з долею самого народу і його самоутвердження на криваво-тернових стежках.

 Велике щастя і велика відповідальність - належати до народу, який дарує світові таких синів, як Тарас Шевченко.

І якби сталося неприпустиме - виродилася й зникла українська нація, її безсмертна, одна з найрозвиненіших мов світу. її неповторна культура... то людство, певне, завмерло б у глибокій тривожній задумі. звертаючись до себе: "Який же великий народ спородив цього генія, цього планетарного громадянина!. І чому зник, той народ? Які сили працювали над його знищенням і нівелюванням?!" Але такий народ ані виродитися, ані зникнути не може. Це не під силу якому б то не було злу. Народ український, як і інші народи Землі, береже в своєму єстві могутній, незнищЕнний імунітет духовного самозахисту і в найкритичніші моменти історії з його коріння проростають такі велети, як Тарас Шевченко.

9 березня виповнюється 210 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, генія українського народу, пророка, Кобзаря, видатного українського поета та художника.

   Щоб відзначити цю величну дату в бібліотеці  організовано книжкову виставку "Поезія Кобзаря - вічна книга українців" та проведено флешмоб "Ми читаємо Тараса".

  

    У бібліотечному флешмобі взяли участь учні 8 і 9 класу Лютенськобудищанської школи та маленька вихованка дитячого садочку. Юні читачі і сьогодні із захопленням читають пророче шевченкове слово... 

Федір Тютюнник і його співуче джерело ( онлайн-портрет до 95-річчя від дня народження письменника-земляка Ф.Г. Тютюнника )

 

 

      Федір Григорович Тютюнник народився 4 березня 1929 року в с. Шилівка Зіньківського району. Двоюрідний небіж Григорія й Григора Тютюнників. Закінчивши Шилівська семирічку, пішов навчатися у Зіньківську середню школу №1, після школи відразу вступив до Київського, а потім перевівся до Харківського політехнічного інституту, який закінчив у 1954 році. Попри технічну спеціальність (інженер із хімічного устаткування), завжди відчував потяг до художнього слова.

Літературну творчість розпочав із участі у Всесоюзному конкурсі на найкращий сценарій художнього фільму. У 1964 році дебютував з новелою «Кура» на сторінках газети «Літературна Україна». Пізніше публікувався у журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Ранок», «Прапор». Першу збірку «Співуче джерело» (1967) видав під псевдо Федір Лісовий. Широке визнання здобув після появи таких творів як «Зелений легіт» (1969) та «На бистрині» (1978). Видана у 1973 році збірка «Осінь пахне криницею», присвячена Григорію Тютюннику, була схвально прийнята як критиками, так і читачами.

Основні мотиви і характерні риси творчості Федора Тютюнника — любов до рідного краю, тривога за долю села, тісне поєднання реального і повсякденного з легендарним. Особливе ставлення у письменника до зображення природи — вона змальовується лірично-трепетно. Образи сучасників-земляків у Федора Тютюнника колоритні, горді, сильні, з усталеними звичками і твердими переконаннями. Творам притаманний народний іскрометний, тонкий і щирий гумор.

Мав міцний талант прозаїка-оповідача, дуже точного в деталях спостерігача сільського життя, а надто – був гарним стилістом і пейзажистом. 

Працював у редакції Зіньківської районної газети (1989—1991). Організатор і керівник літературної студії при редакції, що прибрала собі назву однієї з його книг — «Співуче джерело».

 

Член Спілки письменників УРСР з 1968 року. Лауреат обласної  премії ім. П. Артеменка (1976).

Часто друкувався із новелами і короткими нарисами у районній, обласній і республіканській пресі.

У 1976 році Федір Григорович став лауреатом обласної премії П. Артеменка за збірку повістей та оповідань "Осінь пахне криницею". Член Спілки письменників України з 1968 року.

  В збірці "Калинове гроно: Антологія прози і драматургіїї полтавських літераторів ХХ століття", - (Том 2, Книга друга) вміщено коротку біографію Федора Тютюнника  та його твори: оповідка "Дезертир" та оповідання "Топтана хата".

 Ще одна грань творчості Федора Тютюнника — краєзнавство. Був членом редакційної групи з написання історії Зіньківщини. Його рукопис про рідне село було покладено у основу надрукованого уже після смерті письменника літопису Шилівки. 

ФедірГригорович Тютюнник був членом редакційної групи по написанню історії Зіньківщини. 
Полтавської області".

Став автором короткого довідника-путівника "Зіньківський район ПолтавськоїА ще у нього був задум написати історію роду Тютюнників. Не судилося, на жаль, завершити свій задум. Якраз у день 74-річчя трагічно обірвалося його життя під колесами авто на вулиці рідного села.

Книги Федора Григоровича відтворюють життя у всіх його гранях.