Колись давно, ще за тих часів, коли ліси стояли дрімучі та незвідані, а
всяке птаство людською мовою між собою гомоніло, жила собі Сова. І очі в неї
були тоді зовсім звичайні, дрібненькі, як у горобчика чи синички. Сиділа вона цілими
днями у своєму дуплі на старезному дубі. Літати далеко Сові було ліньки, а от цікавість її так і
розпирала – хотілося знати про все на світі!
От летить якось повз її дерево
орел-білозір. Сова з дупла визирає та й гукає:
- Орле-брате! Ти високо літаєш, багато світу знаєш. Що ти там бачив?
Орел гордо відповідає:
- Ох, Сово, бачив я гори кам’яні, що самісіньке небо підпирають, бачив
хмари срібні, що просто під моїми крилами ночують!
Як почула те Сова, як здивувалася –
очі в неї від великого дива самі собою трохи побільшали й округлилися.
Трохи згодом летить журавлик із далекого вирію. Сова знову питає:
- Журавлику-світе, Ти над чужими землями крилами махав. Що ти там бачив?
- Бачив я, Сово, моря сині, безкраї, що берегів не мають, і риб таких
величезних, що як острови з води виринають!
Сова як почула – аж дзьоба роззявила, а очі її ще ширшими стали, наче гривня наша українська.
А ближче до вечора шмигнула повз дуб швидка ластівка.
- Ластівочко-сестричко! – кричить сова, - А ти що бачила?
- Бачила я, Сово, як блискавиці чорне небо навпіл крають, як зорі з
височини в річку падають і як люди з малого зернятка високий хліб вирощують!
Від таких чудес очі в сови так розширилися, що стали великими-великими,
круглими та жовтими, наче два повні місяці. Усе слухала б і слухала ті
розповіді!
І відтоді так і повелося. Сама літати та світ пізнавати Сова не стала, зате
щоночі сидить на гілці, лупає своїми величезними очима та все гукає в темряву:
- Угу! Угу! А ти що бачив? А ти що чув?
У кожної пташки, у кожного звіра питає. І від кожної почутої дивини очі її
від подиву все ширшають та круглішають. Бо чужий світ зажди здається неосяжним,
коли сам далі свого дупла не літав.
