Поезія, наповнена пророчими словами...

         Не секрет, що трагічні події надихають людей творити. Українці не стали винятком.  Про сучасну війну в Україні вже  сьогодні написано чимало віршів, створено пісень, зроблено відеокліпів.  Але, звертаючись до поетичних творів українських поетів ХХ століття, особливо тих, які зазнали репресій, розумієш, що їх поезія - на всі часи, як і пророчі слова Тараса Григоровича Шевченка. Адже за свою волю і незалежність українському народу доводиться платити дуже дорогою ціною на протязі багатьох століть. І слово завжди мало величезну силу та піднімало дух борців за свободу.

     Тож пропоную вам пригадати віршовані рядки відомих українських поетів, які додають сили, мужності, незламності, впевненості і віри... Віри в ПЕРЕМОГУ! До вашої уваги поетична веселка "Поезія, наповнена пророчими словами"

                                                                   Олександр Олесь

Українське військо, мов з могили встало,

Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,

Розгорнуло прапор, сонячно-блакитний...

Прапор України ! Рідний, заповітний!

     Вільну Україну не скують кайдани:

     В обороні волі наше військо встане, 

     Заревуть гармати, закричать шаблі, - 

     Не дадуть в наругу рідної землі.

Від дощу, від грому оживе руїна,

Зацвіте квітками вільна Україна.

Творчий дух народу із могили встане,

І здивують всесвіт лицарі-титани.     (1917 рік)

                                                                       Лебідь

На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман...

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

     І співав він пісню, пісню лебедину,

     Про озера сині, про красу степів,

     Про велике сонце , про вітри і хмари,

     І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Полетіти небом в золоті краї...

Тихо-мирно спала зграя лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.

      І коли він вгледів, що брати не чують,

      Що навік до себе прикував їх став, - 

      Закричав від муки, вдарився об камінь,

      Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав...                                                                                                             

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

       Аж колись уранці зашуміли хвилі,

        І громи заграли в сурми голосні,

       Вирвалося сонце, осліпило очі,

       Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:

"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..

А над нами сонце, небо, простір, воля!"

І ганебно спати більше не змогла.

     Зашуміла зграя піною на хвилях,

     Зашуміла вітром... ще раз! І прощай!..

     І летіла легко, наче біла хмара,

     І кричала з неба про щасливий край.   (2.04.1917)

                                                                  Пісня

   Погасла, погасла пожежа кривава.

   Громи одгриміли, дощі одлились, -

   Воскресла велика, єдина Держава,

   Що в мріях нам снилась колись.

                     Слава!

Вам, Лицарі, слава, що бились орлами,

За землю, за волю, за правду свою,

Що вславлені чола квітчали тернами

І маком червоним в бою.

                   Слава!

Погасла пожежа, воскресла Держава,

Прокинувсь великий народ,

Вам, Лицарі, лаври! Вам, велетні, слава

Навіки і з роду у род.

                 Слава!         (21.08.1919)

                                    В роковини Шевченка

Одне питання мимоволі весь час в думках моїх встає:

Чому не вгледів  сонця волі, чому тепер він не жиє?

        Якими дужими громами пророчий голос би гримів,

        Якими буйними річками котивсь, шумів би його спів!?

Які б вінки він сплів героям і як уславив би їх чин?!

Він грав би в сурму перед боєм, боровся б сам сере руїн.

        А як оплакав би могили, яких би квітів насадив!..

        Калина б віти похилила, і в вітах вітер гомонів.

Як в душу б він заглянув кожну, як кожен біль би наш відчув.

Він влив би міць непереможну, серця б він вірою натхнув!  (27.03.1928)

                                                        Ліна Костенко

                    Мій перший вірш написаний в окопі

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

    Лилась пожежі вулканічна лава,

    Стоялив сивих кратерах сади.

    І захлиналась наша переправа

     Щаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже,. а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик - як підводний човен

У морі диму, жаху і вогню.

     Це вже було ні зайчиком, ні вовком -

     Кривавий світ, обвуглена зоря!

     А я писала мало не осколком

     Великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

В казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

А я вже смерть побачила впритул.

     О пеший біль тих недитячих вражень,

     Який він слід на серці залиша!

     Як невимовне віршами не скажеш,

     Чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,

І спомин той - як відсвіт на чолі...

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

                                         Василь Симоненко

... Не шукав я до тебе ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям ніколи не брів -

Я для тебе горів, український народе,

Тільки, мабуть, не дуже горів.                             

 Ти у грудях моїх, у чолі і в руках.

 Упаду я зорею, мій вічний народе,

 На трагічний  і довгий Чумацький твій шлях.    

                          Лебеді материнства  (Пісня "Виростеш ти сину")

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Вирушать з тобою приспані тривоги.

За тобою завжди будуть мандрувати 

Очі материнські і білява хата.

     І якщо впадеш ти на чужому полі,

     Прийдуть з України верби і тополі,

     Стануть над тобою, листям затріпочуть,

     Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

                                           Задивляюсь у твої зіниці.

Задивляюсь у твої зіниці 

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні бличкавиці

Революцій, бунтів і повстань.

         Україно! Ти для мене диво!

         І нехай пливе за роком рік,

         Буду, мамо горда і вродлива,

         З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

      Рідко, нене, згадую про тебе,

      Дні занадто куці та малі,

      Ще не всі чорти живуть на небі,

      Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини  б'юся,

Чуєш - битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся

Без лобів їх, без очей і рук?

      Україно! Ти моя молитва,

      Ти моя розпука вікова... 

      Громотить над світом люта битва

      За твоє життя, твої права.

                                                               Україні

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я твоїм ім'ям радію

І сумую іменем твоїм.

     Коли грозує далеч неокрая

     У передгроззі дикім і німім,

     Я твоїм ім'ям благословляю,

     Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

І в твоєму імені живу!

                             *    *   *

Де зараз, ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде.

      Народ росте, і множиться, і діє

      Без ваших нагаїв і палаша.

      Під сонцем вічності древніє й молодіє

      Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

      Ви, байстрюки катів осатанілих,

      Не забувайте, виродки, ніде:

      Народ мій є! В його гарячих жилах

      Козацька кров пульсує і гуде!

                                      *   *   *

Ні перед ким не станеш спину гнути,

Не віддасися ворогу в ясу,

Якщо ти міг, товаришу, збагнути 

Свого народу велич і красу.         

   І наостанок хочеться сказати словами Олександра Олеся:

" Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі!                                               Шуми, Україно, як рідні ліси, як вітер в широкому полі!"

 Слава Україні! Героям Слава! Перемога буде за нами!

      

                                

  

                                  

  

     

Лесь Курбас і український театр

      25 січня відзначаємо 135 років від дня народження  Леся Курбаса (Олександра-Зенон Степановича) (1887-1937), українського режисера, актора, драматурга, публіциста, перекладача.

  В 2007 році у видавництві "Либідь" вийшла книга Неллі Корнієнко "Лесь Курбас", яку хочу презентувати для вас, шановні користувачі, напередодні славного ювілеєю великого митця. 

      Ця книга про видатного українського режисера світового рівня. Театр Леся Курбаса - це висока культура ХХ століття, які не вичерпалися й у столітті  ХХІ. Це книга - дослідження, це - ще один конкретний крок до Леся Курбаса. Адже, як пише Неллі Корнієнко  у вступній статті "Слово від автора" : "... Ми живемо у царстві одвічних питань, їх задають нам не лише живі, а й ті, хто давно пішов від нас. Вони живі доти, доки ми не стаємо глухими до їхніх тривог. Тому кожна трагедійна доля рано чи пізно знаходить свій канал, яким транслює до нас, нинішніх, ці запитання й тривоги. Кожен з тих, хто пішов туди, шукає когось із нас, хто міг би ці відповіді дати. Я далека від містики, але так воно було і є, і в цьому - безперервність діалогу культур та етик, у різних його формах.

    Культура - головний камертон життя.

    Книга - одна з форм такого діалогу".

   В цій книзі читач не знайде повної реконструкції творчого життя Майстра, лише відтворення моделей   його творчості. Цитатою до книги є слова "Якщо є Лесь Курбас - є український театр. Є Україна".

      Геній є геній і не буває генія першого чи другого гатунку.  Творчість Леся Курбаса, його театр  забороняли в часи репресій, в 1960-ті і до кінця 80-тих окремі дослідники реконструювали та аналізували феномен Леся Курбаса. Неллі Корнієнко  в 1971 році захистила дисертацію - монографічне дослідження "Режисерське мистецтво Леся Курбаса", за її поданням відомості про Майстра внесли до енциклопедії, зусиллями шанувальників було видано кілька книжок мемуарів, праць самого Курбаса, "Український театр" надрукував деякі документи доби ГУЛАГу, подав цікаві спогади сучасників та роздуми молодих про роль Курбаса. 2001 року надруковано підсумкову книгу "Лесь Курбас. Філософія театру".

     В книзі "Лесь Курбас" ми дізнаємося і про студентські роки Леся, і про те, що Курбас заплатив життям за право театру бути театром, і про те, що його "Гайдамаки" зробили справжню революцію в українському театрі, і, власне , від "курбасівської" постановки "Гайдамаків" слід писати історію народу в українському мистецтві..., ", і ще про безліч речей. пов'язаних з життям і діяльністю цієї обдарованої особистості.

    Саме Лесь Курбас намагався переломити національну романтичну традицію "приживленням" паростків європейської культури. Головним мірилом в його театрі  була Людина і її віковічний пошук духовності.  Естетика Курбаса явила зразок "фантастичного реалізму" : високого й профанного, серйозного і балаганного, щоб говорити про складність світу та  питання Буття.

       Книга надзвичайна, пізнавальна, цікава і самобутня.  Для всіх, хто цікавиться життям та діяльністю неординарних особистостей, які присвятили себе служінню Мельпомені.

  

       

Рідною мовою дорожи, стати кращою ти їй допоможи

      Україна...Рідний край... Рідна мова... Скільки почуттів з'єдналося в цих словах, скільки ніжності, любові та ласки. Що може бути для людини дорожчим за рідну мову? Адже мова народу - не просто звуки. Мова - це душа народу, це його серце.

    Кожного року 21 лютого  ми відзначаємо  Міжнародний день рідної мови. До цього свята  в Лютенськобудищанській бібліотеці проведено мовознавчий турнір "Рідною мовою дорожи стати кращою ти їй допоможи" з учнями 1-4 класів.

    На бібліотечному заході говорили про значення мови в житті людини, про те, чим цивілізована людина відрізняється від дикуна, як виявляється культурний рівень людини. Діти із захопленням слухали легенду про грецького  байкаря Езопа та цікавинки про мови світу, пригадали який це орфографічний словник, а який тлумачний, дізнавалися які книги про українську рідну мову є в бібліотеці саме для них. Учасники утворили дві команди знавців рідної мови "Мовознавці" і "Розумники" та змагалися в різноманітних мовних конкурсах, в яких перемогла дружба. На закінчення ознайомилися  з 10-ма правилами мовного етикету і пообіцяли бути завжди ввічливими, доброзичливими, намагатися говорити правильною літературною мовою.

      Маю надію, що маленькі читайлики залишили в своєму серці хоча б одну краплину любові до рідної мови.

     

    

 

Афганістан - тінь історії

   З того часу, як останній радянський солдат покинув Афганістан, минуло 33 роки. Виросло вже нове покоління, для якого та десятирічна війна - лише історія життя держави, якої вже немає на карті. Однак для тих, хто пройшов це пекло, вона не просто історія, а нестихаючий біль у серці за загиблими однополчанами, за тими, хто передчасно пішов. Про свій біль та як "війна в Афганістані дала відчути ціну життя, дружби, єдності, навчила цінувати відданість і братерство..."  розповідає і наш  земляк  афганець Василь Васильович Трихліб в своєму інтерв'ю Олександрі Іваненко, про що вона повідомила нас  в інформаційному бюлетені "Зіньківська громада" в своїй статті "Герої живуть серед нас". Напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав житель  Зінькова (народився і виріс в селі Лютенські Будища) отримав відзнаку Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) "За звитягу", з чим ми його щиро вітаємо.

    В бібліотеці в ці дні діє виставка-реквієм "Афганістан - тінь історії", яка вшановує пам'ять загиблих у цій чужій війні жителів Зіньківщини Івана Канівця і Олександра Губаря та всіх тих, хто не повернувся додому живим.

  

Вивчаємо історію рідного краю (історична мандрівка)

     Як виявляється, історію свого рідного краю можна вивчати кожного дня, але й тоді всього знати неможливо. Нещодавно відбулася моя зустріч з Владиславом Олександровичем Камінським, жителем міста Зіньків, 1998 року народження. Дуже полюбляє Владислав історію своєї малої батьківщини. Він розповів, що одного разу, зовсім випадково, в Інтернеті знайшов статтю "Могила шістьох" надруковану в газеті "Незборима нація", де розміщено спогад нашого земляка, письменника  із Австралії Дмитра Нитченка про події, що відбувалися на хуторі Ниценків, розташованому (колись давно) поблизу с. Довжок  ( що за 4км від Лютенських Будищ), свідком яких він був у  1920 році. Адже народився і виріс Дмитро Нитченко саме тут. Завдяки опису місцевості,  де поховано цих козаків, могилу знайшов активіст із Лютеньки Микола Мищенко. Відразу після цього відбулося перепоховання останків в урочищі Макітерка що в Безвіднянському лісництві. Там встановлено козацький хрест з прізвищами цих шістьох героїв, які воювали в загоні отамана Леонтія Христового, що діяв під час Української революції 1917-1921 рр. на території Гадяцького, Миргородського та Зіньківського повітів. Один з них був родом із хутора Ниценків, а решта п'ять - з Лютенських Будищ.

      Відвідавши це місце, Владислав Камінський, рід якого має своє коріння в с. Лютенські Будища, дізнається, що одним із шістьох загиблих тут під час Української революції, а саме 4 грудня 1920 року, є його далекий прадід Олександр Назаренко. Про це він повідомив автора наступної статті в газеті "Незборима нація" "Повстанцям слава", де знову розповідається про ті трагічні  події, та що знайшлися нащадки Олександра Назаренки, а ще, як вшановують загиблих героїв в наш час.

     Пропоную  ці дві, дуже цікаві і пізнавальні статті всім, хто небайдужий до сторінок історії. Вивчаємо історію рідного краю з бібліотекою.

Могила шістьох 27 червня 2018 р. в м. Гадячі та в с. Лютенці урочисто відзначили 120-річчя з дня народження Леонтія Христового. На фасаді будівлі Гадяцького аграрного училища в присутності містян та 1-го заступника голови Гадяцької державної районної адміністрації Сергія Бондаренка встановлено меморіальну дошку славетному отаману. З цієї нагоди і публікуємо спогад Дмитра Нитченка про геройську смерть козаків Леонтія Христового. Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати. – Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович. Я придивляюсь до колись знайомої місцевості. – Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту. І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники її тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі. А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських  загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків. Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу. До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко. Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів. Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських  Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа  повідомила в Лютенські  Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула: – Тікайте! Військо йде! Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших. – За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним. Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші. Відступати нікуди. І повстанці вирішили битись до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювались, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датись ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу. Нещодавно на клопотання передових людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народньої крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь.           Д. НІЦЕНКО [Дмитро НИТЧЕНКО] Дж.: Голос (Берлін). – 1942. –  43 (93). – 13 грудня. – С. 3. Повстанцям слава!

2019 року в День пам’яті загиблих захисників України (30 серпня) в Безвіднянському лісництві (с. Лютенька) небайдужі лютенчани встановили козацький хрест на могилі шістьох повстанців із загону отамана Леонтія Христового, який діяв у роки Української революції на території Гадяцького, Миргородського та Зіньківського повітів. Шестеро повстанців загинули 4 грудня 1920 р. в бою з більшовицькими карателями на хуторі біля с. Довжика Зіньківського району. Поховали їх на місці бою у спільній могилі. Могилу торік знайшов активіст із Лютеньки Микола Мищенко за описами письменника-емігранта Дмитра Нитченка, який родом із Зіньківщини. У тому ж році останки перепоховали в урочищі Макітерка, що в Безвіднянському лісництві. І ось цього року знайшлися нащадки одного з полеглих героїв – Олександра Назаренка! Олександр Назаренко був одним із п’ятьох дітей заможних селян Домахи і Степана Назаренків із Лютенських Будищ. Родина Домащенків, як їх звали по-вуличному, мала 20 десятин землі та чимале господарство – волів, коней, овець, курей, гусей... Родина володіла возами, боронами, тримала кінну сівалку і парову машину для обмолоту зерна. На обійсті – комора, дві клуні, сараї для худоби. Жила родина в добротній рубленій хаті. У 1919 р. більшовики почали будувати систему радгоспів як частину воєнного комунізму. У селян примусово відбирали землю і реманент. Чимало людей противилося таким діям. Саме селяни стали рушійною силою Української революції 1917 – 1920-х років. Олександр Назаренко також не міг миритися з тим, що зароблене власними пучками майно прибрали собі до рук нероби. І молодий чоловік вступив у загін Леонтія Христового. На жаль, життя його і його побратимів обірвалося біля с. Довжика – вони загинули в нерівному бою із червоними. Наприкінці 1941 року, через тридцять років після загибелі повстанців, на їхній могилі з’явився хрест. Нещасливою була й доля рідних Олександра Назаренка. Більшовики вигнали їх із хати. Назаренки спали під тином і в кущах, бо родичі боялися пускати їх до себе. Не витримавши випробувань, під тином померла Домаха – мати Олександра. А його дружина Марфа ходила по чужих хатах і просилася пожити. Не всі пускали до себе в хату дружину і дітей повстанця. Свою хату Марфа побудувала аж у 1960 р. – до того кочувала від однієї до іншої. Але й через сорок років після загибелі чоловіка їй не було спокою – двічі ту хату палили. Одного палія – Макара Калініченка – навіть судили. Незважаючи на важкі випробування, Марфа прожила довге життя. Померла в той же день, коли загинув її чоловік, – 4 грудня (1968 року). Олександр і Марфа мали трьох дітей – Романа, Оксану і Марію. Саме Роман встановив на могилі шістьох повстанців дерев’яний хрест. Але доглядати йому за батьковою могилою не судилося. Роман під час Другої світової війни загинув у Чехії. Рід Олександра Назаренка продовжили 13 онуків. Тривалий час ні про могилу шістьох повстанців, ані про те, хто в ній спочиває, ніхто не знав. Тепер же здійснено перепоховання, впорядковано могилу, знаємо імена полеглих, хлопців вшановано. Тепер маємо і світлину Олександра Назаренка. Віримо, що повернемо імена та світлі лики й інших героїв, які віддали своє життя за Україну. Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ

 

 

Освячення хреста на могилі козаків отамана Христового

Віктор Міщанин

     29 серпня, в День пам’яті загиблих захисників України, в Безвіднянському лісі, неподалік урочища «Макітерка», що за 3 кілометри від славнозвісної Лютеньки, мені довелося побувати на пам’ятних урочистостях, що відбувалися з нагоди встановлення та освячення козацького хреста на могилі загиблих наприкінці 1920 року шістьох повстанців, що воювали з більшовиками під командуванням отамана Леонтія Христового.

    Перед присутніми, серед яких були й учні місцевої школи, виступали, зокрема, сільський голова Олександр Захлистенко, заступник голови Полтавської обласної ради, учасник новітньої російсько-української війни, член ВО «Свобода» Анатолій Ханко, історик, краєзнавець, автор роману «Дзвони над Лютенькою» Іван Чайка, відомий дослідник повстанського руху на Полтавщині, кандидат історичних наук Віктор Ревегук. Заупокійний молебень та освячення хреста здійснив настоятель Успенської церкви отець Василь Лило.

    Саме урочище «Макітерка» стало колискою повстання, тут у травні 1920 року почав формуватися загін отамана Христового. Тож не дивно, що в 2012 році саме тут, над дорогою, неподалік від урочища було встановлено пам’ятний знак, на якому є напис: «Вічна пам’ять повсталим селянам отамана Леонтія Христового 1920-1921». Минулого року поряд з’явилася могила, в якій були перепоховані останки шістьох повстанців, які загинули в нерівному бою з московсько-більшовицькими окупантами на початку грудня 1920 року неподалік Василевого хутора. На постаменті хреста напис: «Тут поховані повстанці, що загинули в бою з більшовиками 04.12.1920 року. Василь Роменський, Іван Мильченко, Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Олександр Назаренко, Степан Патенко, Тимофій Мильченко».

    Віднайти могилу повстанців та встановити їхні імена вдалося завдячуючи публікації нашого земляка, письменника-емігранта Дмитра Нитченка «Могила шістьох», що з’явилася в газеті «Голос» (Берлін) 13.12.1942 року. В ній розповідається про геройську смерть козаків Леонтія Христового.

   «Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати.

– Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович.

Я придивляюсь до колись знайомої місцевості.

 – Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту.

     І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.

     Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу.

 

 

 

 До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко.

   Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.

Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа повідомила в Лютенські Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула:

– Тікайте! Військо йде!

Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.

– За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним.

Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.

Відступати нікуди. І повстанці вирішили битися до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювалися, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датися ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.

Нещодавно на клопотання людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народної крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь».

Тож, очевидно, за часів німецької окупації могила українських повстанців була впорядкована й на ній поставили пам’ятник, але з поверненням більшовицької влади все було знищено.

Отаман Леонтій Христовий загинув у бою 15 липня 1921 року. Упродовж семи десятиліть свого панування комуністична окупаційна влада через свою пропагандистську машину намагалася зобразити Христового і його повстанців бандитами. Але вони воювали за незалежність Української Народної Республіки. Ще в 1920-х – 1930-х роках місцеві кобзарі виконували «Думу про Христового». А про бандитів, як відомо, дум не складають…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Їх перший бій став їх останнім боєм . (Презентація книги "Герої Крут і Полтавщина" до Дня пам'яті Героїв Крут)

   У січні 1918 року відбулася важлива подія в історії України - бій під Крутами. Тоді українські студенти і гімназисти на кілька днів стримали наступ російсько-більшовицьких військ. Це дало змогу виграти час, щоб визнати на міжнародному рівні нашу молоду державу - Українську Народну Республіку.

    Події тих буремних днів відображаються в історичних документах та літературі. В 2013 році видавництво "Золоті ворота" в Києві презентувало книгу Ю. Сороки "Бій під Крутами".  

  В 2020 році видавництвом "Дивосвіт" в місті Полтава надруковано книгу "Герої Крут і Полтавщина". 

 До книги "Герої Крут і Полтавщина", виданої з нагоди відзначення 100-річчя Української революції 1917-1921 років, увійшли найрізноманітніші матеріали. Це  й історична стаття кандидата історичних наук Михайла Ковальчука, це й короткі оповіді упорядника про 12 звитяжців - учасників бою. Це й спогади учасників бою, яким поталанило вижити у вирі тодішньої російсько-української війни. Йдеться про тих учасників бою та авторів спогадів, чиє життя було пов'язане з потавським краєм: Аверкія Гончаренка, Івана Шарого, літературознавця та історика церкви Демида Бурка, прем'єр міністра УНР (1919 р.) Бориса Мартоса. Доля цих людей складалася по-різному - еміграція до Європи і США, служіння Українській Церкві, боротьба із  російським більшовизмом у лавах Холодного Яру, потім сталінські катівні й розстріл... Та всіх поєднує те, що лишили вони нам, нащадкам, свої спогади - цінне історичне джерело про знаковий бій доби Української революції 1917-1921 років. Важлива частина книги - "крутянські" вірші, які належать перу полтавців: настоятеля Свято-Миколаївської церкви в Полтаві й учасника бою Демида Бурка, діаспорних поетів родом з Лохвицького та Зіньківського районів Полікарпа Плюйка та Олексія Шевченка, яких невблаганні вітри ХХ століття закинули за океан, а ще наших сучасників - активістки "Союзу українок", учасниці Революції Гідності Тетяни Домашенко та активістів "Просвіти" Ганни Антипович (Дениско), яка родом із с. Загрунівка Зіньківського району, та Григорія Булаха. 

   

                       Ганна Антипович (Дениско) полеглим під Крутами присвятила "Український романс", написаний під враженням перших по десятиліттях замовчування публікацій про Героїв Крут. Вірш поклали на музику і виконували полтавська просвітянка Орися Ковалевич, відроджувач "Пласту" Володимир Скоробський (м. Київ), а полтавський бард Юрій Трейгель, створивши свою інтерпретацію, проніс "Український романс через майдани Революції Гідності  і виконує його нині на різних патріотичних заходах".                                                 Український романс

    Ми упали в сніги. Наші очі викльовують круки.

    А нащадків навчать, як тим крукам співати хвали.

    Україно, живи! - простягаємо зранені руки,

   Україно, прости, що від ката тебе не спасли!

    Боже нив і дібров, наші душі до Тебе у леті, 

    Боже, Матір Вкраїну хоч Ти заступи і спаси!

    Нас укрили сніги - і хоружих, і просто поетів, 

    А її ще терзають московські розлючені пси.

    Ми упали в сніги.... Нас підступно ударили в спину

    Комісарський наган і незгода у хаті вітця.

    Україно, прости, - хоч ми впали та бились до згину

    Із тими, що хотіли, щоб крові не було кінця.

    Ми зостались в снігах... В Київ сунуть нові муравйови.

     Хоч були ми орли, нас онук-яничар розпина.

     Україно, устань, дай зневіреним сили й любові,

     Україно, прости , - коли є ще за нами вина.

     Пом'яніть нас усіх. Ми увійдемо в Божі оселі.

    Ми за вас Його будемо денно й нощно молить -

     За зчужілі міста і засипані стронцієм села,

     За усе, що так тяжко вкраїнському серцю болить. 

Ми упали в сніги... Пом'яніть нас усіх...

         

   "Серед числених тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою Московщиною, були події особливо трагічні, були жертви, яких не можна забути.  Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію як українські Термопілі. Не загладяться в пам'яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край... То про них співається: "Душу й тіло ми положим За нашу свободу, І покажем, що ми браття козацького роду", - так говорить  Демид Бурко у статті "Трагедія під Крутами. Згадки учасника". (Розділ книги "Студенти, вистрілявши всі набої, , останніми вбивали себе, прославляючи Україну") 

       Тож запрошую вас, шановні користувачі до прочитання книг: "Герої Крут і Полтавщина" та  Ю. Сорока "Бій під Крутами", які є у фонді бібліотеки.

    

    

Сила закону та правопорушення і наслідки

      З 8 грудня 20008 року в Україні щороку на честь проголошення Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році Загальної декларації прав людини проводиться Всеукраїнський тиждень права. Він має на меті підвищення рівня правової освіти та правової культури громадян, а також створення сильної демократичної та правової держави. 

       В рамках Всесвітнього тижня права Лютенськобудищанською бібліотекою було підготовлено й проведено Годину спілкування "Сила Закону" з учнями 8-го та 11 класів . Учасники заходу познайомилися з  основними правами та обов'язками громадян України. Переглянули відеоролики, де українці висловлюють свою думку про те як вони розуміють права громадян України, події, які відбуваються сьогодні, пов'язані з демократією та толерантністю. Учні вчилися спілкуванню на задану тему, намагалися якнайширше дати відповідь на поставлене запитання.

   З учнями 4-го класу проведено правознавче казкове лото "Правопорушення і наслідки". Діти ознайомилися з "Конвенцією ООН про права дитини". Обговорили права і обов'язки, які діти знають і як вони їх розуміють. Переглянули відеоролик "Права дітей" (на основі казок). Із захопленням закріпили знання, погравши в правознавче казкове лото.

    Бібліотечні заходи були цікаві і пізнавальні.