Лютенськобудищанська бібліотека-філія: Мала дівчина сорочок надбати

Запрошую вас до народознавчої мандрівки "Мала дівчина сорочок надбати ...". Вишивка в Україні - світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхнення образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
У вишивці яскраво й повно розкрилася душа народу, споконвічне прагнення до прекрасного. Це давнє і вічно молоде мистецтво Секрет його молодості в умінні протягом століть зберігати і примножувати красу, дарувати людям радість зустрічі з прекрасним.
В небі сонця золотий клубочок
Розсипає нитки промінні,
Їх збирають рученьки дівочі
І гаптують цвіт на полотні
Максим Рильський
В узорах вишивки жінки розповідали про свої думки й почуття, сподівання і страждання. Тому вишивки сумні й замріяні, а є радісні й веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка.
Розгортаю життя, як сувій полотна:
Ось мережка гріхів і низинка падінь.
Верховинка жадань, яворівка притаєних прагнень.
Далі - хрестики чорні страждань і терпінь
Та червона стебнівка палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
Перетиканка пестощів з ніжністю...
Ці нитки, ці голки, незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті і шиття як життя.
Так глибоко і проникливо відчуває вишивку українська поетеса Ірина Сеник - мучениця за правду та ідею незалежності України. Ця мужня жінка, що провела в засланні близько 32 років, весь час вишивала - адже вишивання було її потребою, її життям, її зв'язком з рідним краєм.
Споконвіку в народі не зникав потяг до всього прекрасного в житті й побуті. Людина намагалася прикрасити своє нуждене життя, зробити радісною важку щоденну працю. За допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку чи шматок для витирання рук. Кожну річ майстрині оздоблювали, роблячи з неї високо мистецький витвір завдяки прекрасним вишивкам.
За народним звичаєм дівчина неодмінно повинна була вишити сорочку майбутньому чоловікові. Ту сорочку вона могла вишивати ще задовго до весілля, ще навіть не знаючи хто її носитиме. Вишивала, але не зшивала. Як молодий виявлявся міцніший - доточувала клинки, як вутліший - врізала. Бралася за ту роботу наперед, бо казали, коли вже є готова сорочка, то Бог швидко й милого пришле.
Весільна сорочка була особливою. В якій вінчатися, в такій і кінчатися. Отож вона зберігалася до самої смерті і з дня весілля не одягалася. Так і сорочка молодої - вбиралася в день весільний і в день послідній...
Щоб дівчині надбати сорочок, треба було докласти чимало зусиль. Посіяти коноплі. Повисмикувати із землі стебла й поскладати їх у пучки. Пучки опустити на дно річки, щоб коноплі вимокли. Потім їх сушили на березі річки, били баталевом, терли на терлиці, чустрили на чустрицях. Напрядені нитки золили (Випарювали в попелі), білили. Висушені звивали у клубки, снували, ткали і полотно знову вибілювали на сонці... Дівчина мала робити все сама, інакше суженого відіб'ють. Сорочок мала мати сім на носіння (з грубшого полотна) і сім - на держання (святкові).
Коли під час весілля привозили скриню до молодого, то кожну сорочку дружки несли через двір: демонструвалося рукоділля. Узори не позичалися і не повторювалися. Бо ж не можна позичити чужу судьбу: візерунки кодували в собі свою символіку. Дівочі сорочки вишивалися чи вимережувалися білим шовчиком, до жіночих додавався рожевий та жовтий. А вузенькі віночки на буденних сорочкахмогли витися різними кольоровими нитками. Особливо цінувалися сорочки вишиті червоними і чорними нитками. Такі сорочки вишивали і матері своїм синам.
Перші сорочки називалися льолями. Дитина до дев'ятирічного віку - в льолі. Льолю не можна було підперізувати, щоб не боліло всередині. І льоля ніколи не мала комірця, щоб вільно слалася дорога дитині. Хлопчикам від 9 до 12-13 років шили сорочки з невисоким комірцем-стоячком, який обов'язково вишивали, щоб раніше дорослі поміж себе хлопця приймали.
Дочка ніколи не одягала материної сорочки, щоб доля не повторювалася.
Сорочка, ніби пласт що оберігав людину і захищав її від усього злого.
Вишивка і сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер'єр, одяг, надаючи йому своєрідності й неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання звертаються й черпають у ньому наснагу модельєри, конструктори, художники. Вивчаючи традиції народного костюма, вони створюють сучасні моделі одягу, в котрих виявляються риси індивідуального смаку і кожна з яких несе тепло рук майстрині.
У фонді бібліотеки є дуже цікава, багата на розповіді про українську вишивку книга "Українська вишивка" Тетяни Кари-Васильєвої та Алли Чорноморець. Тут ви знайдете інформацію про те, що виникнення і поширення вишивки губиться в глибині тисячоліть. Дізнаєтеся про золоте гаптування Київської Русі, гаптування ХV - ХVІІІ століть, вишивку ХІХ століття, вишивку кінця ХІХ - початку ХХ столітя та українську вишивку середнього Подніпров'я, Полісся, Поділля, Карпат і Прикарпаття. По цій книзі ви зможете навчитися різним технікам вишивки та її оброблення, а також дізнатися про різноманітність українських рушників.

Книга "Українська минувшина" розповість про традиційний одяг українців, в тому числі і про вишиванки.

Книга "Культура і побут населення України" відкриє таємниці українського побуту, в тому числі і про створення одягу для українців давніх часів і сьогодення.

Українські весільні сорочки демонструють бібліотекар Власівської бібліотеки-філії Надія Хоменко та бібліотекар Лютенськобудищанської бібліотеки-філії Ніна Немченко.

Бібліотекар Лютенськобудищанської бібліотеки-філії Ніна Немченко, учасниця Зіньківського народного самодіяльного колективу (костюм з вишиванкою).

Ансамбль "Лілея" Лютенськобудищанського сбк на купальському святі в стародавніх українських вишиванках.

Учасниці клубу за інтересами "Сузір'я" Ніна Немченко, Надія Подоба та Валентина Мильченко перед своїм виступом на звітному концерті у Великій Павлівці.

.