Не було безіменних героїв

      Друга світова війна - найстрашніша в історії людства ХХ століття. Вона спопелила мільйони людей, особливо слов'ян. Одні з них загинули на полі бою, в концтаборах, померли від ран. Інші,особливо мирні жителі, стали безневинними жертвами кривавих побоїщ на рідній землі. Нацисти знищували не тільки міста і села, а й беззахисних жінок, дітей сиріт, стариків, а юнаків і дівчат насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини, Австрії та інших країн.
    У секретній частині своєї настанови військам Гітлер наголошував: "Україна має забезпечувати достаток великій Німеччині. При цьому необхідно позбуватися місцевого населення, колонізувати територію". ("Книга скорботи України. Полтавська область". т.1, ст.5). Та це зробити їм не вдалося завдяки мужності, відвазі, героїзму всіх, хто став на захист своєї країни.
     Мужність, відвага, героїзм... ними були сповнені фронтові будні з їх постійною небезпекою. Лише один день перебування на передовій, під ворожим вогнем, участь в одній-єдиній атаці - можна було назвати подвигом і в цьому не буде ніякого перебільшення. Адже у такий день, під час атаки від воїна вимагалося напруження всіх фізичних і моральних сил, вміння бездоганно володіти зброєю, кмітливість, стійкість. Вимагалося подолати страх, піднятися на повний зріст, знищити ворога. І якщо він, рядовий Іваненко, не вбив у тому бою жодного ворога, все одно він звершив подвиг.
    "Про одне прошу тих, хто пережив цей час: не забудьте! Не забудьте ні добрих, ні злих! - заклично писав Національний герой Чехословаччини Юліус Фучік. - Терпеливо збирайте свідчення про тих, хто поліг за себе і за вас. Настане день, коли теперішнє стане минулим, коли будуть говорити про великий час і безіменних героїв, які робили історію. Я хотів би, щоб усі знали, що не було безіменних героїв, а були люди, які мали своє ім'я, своє обличчя, свої сподівання і надії, і тому муки найбільш непомітного з них були не менші, ніж муки того, чиє ім'я ввійде в історію. Хай же ці люди будуть завжди близькі вам, як друзі, як рідні, як ви самі... Кожен, хто був вірний майбутньому і помер за те, щоб воно було прекрасним, подібний до статуї, висіченої з каменю".
       Після закінчення війни пройшло 75 років, але ще й сьогодні віддані нащадки не забувають своїх героїв. Свідченням того є те, що вони живуть і понині: в книгах, в піснях, кінофільмах, на світлинах і полотнах художників, в бронзі і граніті,  в нашій пам'яті і в наших серцях.. Всі роки після закінчення війни фронтовики оточені всенародною шаною і повагою. Їх подвиги у боях стали прикладом для наступних поколінь.
   Війна і пам'ять... Пам'ять і війна... "Мені не хочеться  повертатися у війну. А вона вперто сниться, мучить кошмарами, катує жорстокою повторюваністю видінь: тільки проти мене одного вся залізна нелюдська сила Європи і цілого світу, ніби проти мене й на мене знов і знов під пекельне завивання ідуть танки, ніби мене знов і знов кидають за колючі дроти концтаборів і знов розстрілюють, розстрілюють, розстрілюють..." - так говорить український письменник Павло Загребельний у статті "Хіба єдина совість", в якій він розповідає про  книгу "Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса"  та про її автора Федора Моргуна, бувшого фронтовика. Але цими словами він ніби розповідає про страхи всіх, хто пережив жахіття тієї війни. Тому що для цих людей війна не закінчиться ніколи.
    Невимовно раділи поверненню з війни і солдати, і їх рідні.  Дуже яскраво описує  зустріч після війни Юрій Яновський в своєму романі "Мир": "Він наче пах війною, яка стільки років стояла поруч, заглядала у вічі, дмухала пилом і пороховим димом. Проте очі його, хоч стомлені й вимучені, випромінювали такі іскри, що Ганна мимоволі примружилась... Дарина кинулася до чоловіка мовчки, а потім залементувала, затужила, вдарилася об його залізні коліна й зрозуміла, що безногий, її обняла тільки ліва рука, - отже, він був ще й безрукий... Василь дивився в вічі Дарині, яке щастя сяяло з його очей, як посміхався він до неї, єдиної в світі, до його Дарини... Невже він справді заробив таке безмежне щастя?". Та повернення, хоча і такого покаліченого чоловіка викликало заздрість у сестри Дарини Ганни, чоловік якої загинув на війні: "... вийшла з землянки й стала під дощ, щоб не заздрити сестриному щастю й щоб поплакати за своїм чоловіком, який ніколи не вернеться до неї, хіба, може, вві сні... Як би вона раділа хазяїнові в хаті, на коліна б стала перед його ранами...".
    "Цю історію хочеться казати найдорожчими словами, що даються людині в рідкі, неповторні години..." - так говорить Олександр Довженко в своєму оповіданні "Незабутнє". Тож низький уклін всім визволителям рідної землі, всім генералам і рядовим, всім, хто не шкодуючи свого життя бився з ворогом на смерть. А ми сьогодні будемо сподіватися, що в нашій країні знов настане мир!